Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Вони кидали в мене сніжками. Коли не справлялась — камінцями. Невеличкими, щоб не завдати шкоди, але достатньо досадити. Златодара часом допомагала їм — закручуючи невеликі круговерті снігу довкола моєї голови, так, що я геть нічого не бачила і мусила орієнтуватись інтуїтивно. Її рука вже майже загоїлась.

Ханна з Либіддю примушували вчитись і Тараса. Такі години були сповнені зойкання та веселощів. Ми з Тарасом попервах нагадували неповоротких ляльок, але згодом нам почало вдаватись. Ми стрибали, відстрибували, ухилялись. У наших рухах навіть почала з’являтися грація.

Такі тренування були можливими, тільки коли ми зупинялись на ночівлю в незаселених гаях, лісах або серед лугів. Та що далі віддалялись від кордону, то частіше траплялись нам поселення. І супутники почали вчити мене не тільки фізичних вправ, а й історії та звичаїв Циркути, адже людині, яка прикидається белаткою, такі знання необхідні. Ми вигадали цілий родовід для моєї та Тарасової «сім’ї» і до дрібниць продумували, що говорити, коли питатимуть, куди ми прямуємо і навіщо. Багато про Циркуту я чула ще в Павутинні, але почути і побачити — речі відмінні.

Спершу ми прямували до Бактрії, аби розшукати Вишену. Тоді вирішили знайти її дитину, затим — вирушити до Колісії, столиці Метейського краю, а якщо буде потрібно, то й до Медії — столиці Белати, щоб розшукати потрібні мені знання. Пошуки рудоволосої дівчинки та помсту Всевлада лишили на потім. Спочатку я хотіла повернути Тараса додому.

А він вчився. І не тільки стрибати під градом камінців, ні. Він вчився розмовляти белатською і запам’ятовував її навдивовижу швидко. Я була вражена і потішена. Спершу дико переймалась тим, як витримає Тарас нашу мандрівку. Не знаю, якось за старою звичкою гордитись і завдяки своїм умінням я вважала, що йому буде важче. Але ні — хлопець швидко оговтався після недуги і абсолютно нормально зносив дорожні труднощі. Мандрувати верхи на конях спершу було для нас незвично, бо був страх впасти, боліли ноги, сідниці, спина. Та з часом навчились. Тарас був спокійним та привітним, як колись, коли ми тільки познайомились. Але насправді він завше був таким — просто так багато сталося в наших життях, що я встигла про це забути. Ми багато часу проводили разом, але минулого не вертали. Не було більше ніжних поглядів чи поцілунків. Навіть легкого флірту. Не знаю, як він, а я навмисне уникала будь-яких подібних речей. Досить.

Та часом покидалась і відчувала власне шалене серцебиття. Хотілось підійти і пригорнутися до сплячого хлопця. Та за мить напівсонний стан минав, я заспокоювалася і намагалась про це не думати. Відчувала зніяковіння і дивний дискомфорт від невизначеності.

Кохання не минає безслідно. Якщо минає... а може, для кожного, хто колись мав владу над серцем людини, в ньому залишиться місце до скону?

А може... може, там не він один?

Я так часто згадувала Артура. Особливо коли прокидалась серед ночі ні з того ні з сього. Хоча, втомлена, мала б спати, як дитя. Як він? Що з ним?

Хотіла б побачити його бодай раз. І батьків та брата. Норовила достукатись своєю свідомістю, силами до межі між світами, як це сталось, коли побувала біля своєї могили. Але не могла. Не зумисне. Може, час ще не прийшов.

Намагалась не помічати схожості Артура та Всевлада. Не тільки в зовнішності, а й у поведінці. Та не могла. Владність, сексуальність, гострий розум — це в них також було спільним. Майже однакові посмішки, вигин брів при здивуванні чи роздратуванні.

Втомлювалась від спроб не думати про них обох. Часом це вдавалося, часом — ні. І тоді я почувалась винною.

Перед Артуром, бо тут — такий схожий на нього чоловік. І він...

Годі.

Бо не тільки пам’ять про Артура тривожила моє серце, а й прохолодний погляд Ханни, коли вона спостерігала за мною та Всевладом. Мені не треба було бачити ореол почуттів довкола дарвенхардки, щоб розуміти її думки.

Ми вчилися ухилятись. А тоді я почала вчитися захищатись.

Почала збивати камінці своїм просторовим батогом. Спершу невміло, повільно. Втрапляла в ціль радше випадково. А потім... навчилась. Бо батіг став розвіватись, як тканина — з вузької мотузки від перетворювався під час руху в полотно, яке захищало мене, мов щит. Тут не треба було навіть великої точності — просто вчасно похопитись, з якого боку летить загроза.

— Стожаре, це надзвичайно, — мовив якось Тигран, коли я без зупинки відбила з десяток камінчиків, які вони запускали в мене з Всевладом. — Ти молодець.

Я переможно задерла підборіддя догори.

— Спасибі.

— Пропоную спробувати дещо інше, — сказав дарвенхардець, який дивився на мене з легкою посмішкою.

— Що ж саме?

— Колись давно, як ти вже знаєш, белати винищили Стожарів. І зробили вони це з допомогою дарвенхардців. Тому годі бавитись із камінцями. Ми маємо застосувати зброю.

Я витріщилась на нього.

— Ти в мене стрілятимеш?

— Не одразу.