Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

— Ти нестерпна, — долинув до мене його голос.

І звучав він із невимовною ніжністю.

За мить Всевлад огорнув мої плечі хутряним плащем і додав, що він уже в штанах. Цього разу в голосі була не тільки ніжність, а й веселощі.

Я підвелась, кутаючись в хутро, і легенько поцілувала чоловіка в губи. Він вже був не тільки в штанах, айв сорочці.

— Я почекаю на тебе в лісі, за п’ятдесят метрів. І не підглядатиму, — мовив він, провівши пальцями по моїй мокрій щоці. — Ну... хіба трішки.

Я не відповіла, бо зуби почали цокотіти від холоду. Легенько штовхнула його в груди. Тільки-но широка спина Всевлада зникла в чорнющій тіні дерев і затихли й так ледь чутні кроки, я кинулась до одягу.

Так швидко ще в житті не вбиралась.

— Сьогодні виспись, гаразд? — мовив Всевлад, коли я наздогнала його під деревами. — Я знаю, що ти хвилювалася усі ці дні.

— Не більше, ніж зазвичай, це вже повір. І я не втомлена, — відповіла вперто, геть не подумавши. Просто за звичкою опиралася.

Він узяв мене за руку і я відчула, як від місця дотику тілом розливається тепло.

— Ну, як скажеш. А от десь післязавтра я хочу затіяти бійку.

Тут я справді здивувалась.

— Навіщо?

— Щоб перевірити, на що здатна Анна. Тож... розізлиш Тиграна, гаразд?

Я всміхнулась.

— Із задоволенням.

Результатом моєї відповіді було те, що не тільки я розізлила Тиграна, а й він — мене. Бо геть не поступався дарвенхардцям! Він був вправним та стрімким, а ще — надзвичайно кмітливим. Ми обдряпали одне одному щоки і руки і, на відміну від Либеді та Всевлада, не просто змагалися, а справді боролись.

Водночас я відчула повагу до цього юнака. Він не припиняв бійку, хоч і втомився. І не втрачав вправності. Та це не мало значення, бо нас зупинили.

Стожар. Вона просто вдарила повітрям! І від сили того удару ми з Тиграном не втримались на ногах. Коли я схопилася, то поглянула спершу на Анну, яка від усвідомлення власної могутності не стримала радісного вигуку, а тоді перевела погляд на Всевлада.

Мені не треба мати надзвичайних сил, аби зрозуміти його почуття в такі моменти. Тріумф.

Він же вирішив убити так багато людей. І тепер переконався, що зброя в його руках прекрасна.

Не знаю, чому, адже я звикла до пітьми та болю, та по спині в цю мить у мене пробігли мурашки.

Убити одинадцятьох. Цифра наводить на думку, що то буде по представнику з кожної родини Величних. Окрім однієї. Якщо не самі Величні, то їх Спадкоємці. Але чому? Всевлад хоче захопити владу в Циркуті?

Чи тут щось геть інше? Що ж тоді? Яка його мета? Що знаю я про чоловіка, який такий близький до мого серця, але розум якого такий холодний та неприступний для мене? Що такого побачила Анна, коли проникла до його думок? Що знаю я про цього вбивцю з очима, повними пітьми та неймовірної, непояснимої краси? Як можу бути щаслива з тим, про кого не відаю нічого?

Яка мета Всевлада виправдовує те, що він наважився заради неї привести на землі Циркути найсильнішу загрозу, яка може бути для цієї нездоланної, вкритої сталлю та камінням тисячолітніх мурів імперії? Для його імперії?

І наскільки сильна загроза чекає нас попереду, як важко буде здолати тих одинадцятьох, якщо сам Всевлад на це не здатен?

Анна, коли присягалася, то говорила, що допоможе йому звершити помсту.

Я не звикла лізти в чужі справи і питати зайве. Але в ту мить вирішила — годі. Я дізнаюсь про все, що потрібно. Аби не боятися того, що можу почути. І не боятись його кохати.

Пухка земля під ногами була теплою. І це видавалось таким дивним — адже довкола все вкривав сніг. Та там, де я ступала, він танув, миттєво всотуючись в ґрунт. Я йшла без поспіху, роззираючись довкола, поглядами ковзаючи по надгробках та хрестах. Подекуди сніг заліпив надписи, але я не рухала його — відчувала просто, що могила не та, що треба. Йшла і йшла.

Аж доки побачила її. Зі звичайним дерев’яним хрестом, які ставлять тимчасово після поховання — перш ніж замінити на довговічний пам’ятник з