Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Я відчувала, як тіло проймає тремтіння. Я — беззахисна проти найстрашніших убивць імперії. Мій дар безсилий. Що ж робити, якщо буде небезпечно?

— Ну, ми ж дали присягу тебе захищати, — нагадала Ханна, неначе прочитавши мої думки.

— Так, але ніхто не відміняв тієї, про яку щойно розповів Всевлад. — холодно промовила Златодара. — Що, як ви не зможете піти проти своїх, якщо буде потрібно?

— Тоді Стожара захищатимемо ми, — мовив Тигран. Голос його прозвучав спокійно, але твердо. — І не варто про це забувати. Ми вирушили в цю мандрівку, бо уклали альянс, і треба дотримуватись його умов. Ото й усе. Нас узагалі не мають викрити. Циркута величезна. З двома дарвенхардцями ми викликаємо довіру. Та й цей одяг переконує всіх, що ми — сервуси. — Чоловік вказав на себе. Злата, Либідь та Тигран справді кілька днів тому роздобули собі одяг сервусів в одному містечку. Він нагадував дарвенхардський, тобто був шкіряним, складався зі штанів, чобіт та куртки, яка одягалась під хутряний плащ, а ще сорочок однакового крою як в чоловіків, так і в жінок. Тільки все було не чорним, а сірим. На грудях — герб Циркути.

Тільки, я знала, сервуси під курткою носили тонку, але надзвичайно міцну кольчугу. Дарвенхардці ж одягали її лише в разі передбачених військових дій — в дрібних протистояннях вона була зайвою і заважала рухам. Крім того, Всевлад з Ханною розповіли про те, що є в них і обладунки — легкі, майже непробивні. Та їх також видають за особливої потреби. В Циркуті бувають дрібні зіткнення з підкореними, а ще відбуваються рейди на півночі, сході й заході, де тривають пошуки ще нескорених народів. Деяких уже знайшли. Та з них в основному беруться хабарі, а опісля військові Циркути відступають, отримавши своє — бо там і земля, і люди надто малочисельні та неважливі, аби заселяти ту місцину белатами.

В казанку забулькотів трав’яний чай. Либідь розлила його в залізні горнята, які ми мали з собою, і перше простягла мені. Я вдячно всміхнулась і обхопила теплу кружку замерзлими пальцями.

— Всевладе... — мовила я. — Здається, я зрозуміла, чому тобі потрібна моя допомога в убивстві Величних. Бо ти можеш просто не мати сил підняти проти них зброю. Присяга не дозволить. Так?

Знову голосно тріснула гілка в полум’ї.

Погляд чорних очей обпалив мене.

— Так.

— А чому ти хочеш їх убити? Ти ж маєш стати одним із них? — спитав Тигран неголосно. — Це ж державна зрада. А ти не видаєшся... ну, для чого це тобі?

Я поставила горня з чаєм на землю і обхопила себе руками, відчувши, як тіло пронизує мороз. Поглянула на Всевлада і зустрілась з ним поглядами.

Я єдина тут знала його мотиви. Була впевнена, що чоловік не відповідатиме.

Але помилилась.

— Розповім лише тому, що ми маємо працювати разом, — мовив дарвенхардець сухо. — Я не хочу вбивати всіх теперішніх Величних. Більшість із тих, про кого йде мова, відійшли від влади і тепер їх діти зайняли престоли. Я хочу убити тих, хто свого часу засудив на смерть мою матір. Вона... також була Величною. Правителькою Метейського краю. І одного разу зробила дещо, чого не варто було робити. Її спалили на вогнищі.

Всевлад говорив безпристрасно, спершу дивлячись на мене, а тоді перевів погляд на вогонь. Але кожне його слово звучало так страшно, що певний час всі боялись дихнути. Я поглянула на Ханну — її обличчя стало маскою. Дівчина була захоплена зненацька — як і всі. Її руки, що до того спокійно спочивали на колінах, стиснулись в кулаки.

— Що ж таке може зробити Велична, аби заслужити таке покарання? — спитав Тигран обережно. Зазвичай він та Златодара не надто церемонились з тоном в розмові з дарвенхардцями, та — не цього разу. Голос Шукача звучав неголосно і м’яко: — Бо ж спалення — це покарання за...

— ...державну зраду, — закінчив за нього Всевлад, не відводячи погляду від полум’я. Воно поїдало пурпуровими язиками його зіниці. Дарвенхардець сидів якраз навпроти мене і я добре бачила його очі.

Краще таких очей ніколи не бачити.

Та голос чоловіка звучав, як і раніше, спокійно:

— Її друг покохав метейку. Інший белат, що належав до високої знаті. І... кохання його стало переходити межі, дозволені нам у стосунках з рабинями. Його вирішили покарати, убивши коханку та їх спільних дітей. А моя матір заступилась. Тому дітей стратили через отруту, а обох жінок — спалили.

— Чому одинадцятьох? Адже в кожній з держав править по парі Величних. — спитала я.

— В тому суді брали участь лише Величні, що були прямими Спадкоємцями престолів, а не ті, хто посів їх через одруження. Там усі були представниками Вищих родів. Це не тому, що Величні в парі нерівні, ні. Просто так захотів мій батько. Хотів, щоб приймали рішення такі ж, як і він. Адже він успадкував трон Метейського краю. Моя матір була Спадкоємицею Староти. Відмовилась від того престолу, щоб вийти заміж за мого батька і правити Метейським краєм. Особливо цікавим фактом є те, що її молодший брат, Оген, отримавши престол Староти завдяки її вибору, потім засудив свою сестру до смерті.