Танок з драконами - Джордж Мартін
— Я гадав, їх тут двоє, — мовив здоровило.
«Візеріон. Так. Де ж Візеріон?» Князь опустив смолоскипа — пролити трохи світла у морок унизу. Зелений дракон дер зубами тушу вівці, теліпаючи з боку в бік довгим хвостом. Навколо шиї він мав товстий залізний нашийник, з якого висіло зо три стопи відірваного ланцюга. Ланки того самого ланцюга були розкидані підлогою ями серед чорних кісток — покручені, частково поплавлені. «Коли я приходив сюди минулого разу, Раегал був прикутий до стіни та підлоги, — пригадав князь, — але Візеріон висів на стелі.» Квентин ступив назад, підняв смолоскипа, задер голову.
Якусь мить він бачив над головою лише зчорнілі цегляні склепіння, обпечені драконовим вогнем. Раптом його око помітило цівочку попелу, яка виказала рух. Нагорі ворушилося щось бліде, майже сховане. «Він викопав собі нору, — зрозумів князь. — Печерку в цеглі.» Велика Піраміда Меєрину мала велетенські грубі підмурки, що підтримували неймовірну вагу верхньої будівлі; навіть внутрішні її стіни були утричі товщі, ніж мури будь-якого замку. Але Візеріон вогнем та пазурями викопав собі у цеглі нору достатню, щоб у ній спати.
«А ми його щойно розбудили.» Квентин побачив щось на кшталт великої білої змії, що розгорталася у стіні там, де з нею з’єднувалася стеля. Донизу посипався ще попіл, шматки цегли. Змія перетворилася на шию та хвіст, а тоді показалася і довга рогата голова дракона; очі його засяяли у пітьмі, наче золоті жарини. Зарипіли, розгортаючись, крила.
Усі Квентинові задуми кудись поділися з голови. Він чув, як Кагго Трупоріз кричить до своїх сердюків. «Ланцюги. Він посилає їх по ланцюги» — подумав дорнійський князь. Первісний задум полягав у тому, щоб нагодувати тварин і скувати їх ланцюгами у ситій дрімоті. Так само, як це зробила королева. Когось одного, а краще — обох.
— Ще м’яса, — наказав Квентин. «Коли звірі поїдять, то стануть лінивими.» Він бачив, як таке роблять зі зміями в Дорні, але тут, з цими чудовиськами… — Несіть… несіть…
Візеріон злетів зі стелі, розгортаючи та широко простягаючи світлі крила. Шматки ланцюга на його шиї шалено хилиталися. Полум’я дракона наповнило яму — світло-золотий спис, помережаний червоним та жовтогарячим. Застигле повітря, збурене білими крилами, вибухнуло хмарами гарячого попелу та сірки.
Чиясь рука схопила Квентина за плече. Смолоскип вилетів з руки, застрибав підлогою, перекинувся просто до ями, все ще палаючи. Князь опинився лицем до лиця з мідною мавпою. «Геріс.»
— Нічого не вийде, Квенте! Вони занадто дикі та люті, вони…
Дракон гепнувся на підлогу між дорнійцями та дверми з ревищем, яке б розігнало зграю в кількасот левів, і захитав головою з боку в бік, вивчаючи прибульців: дорнійців, «Вітрогонів», Кагго. Останньою, але найдовше, він розглядав Мальовану Меріс, принюхуючись і пирхаючи. «Жінка, — зрозумів Квентин. — Він знає, що вона жінка. Бо шукає Даянерис. Він хоче свою мати і не розуміє, чому її тут нема.»
Квентин вирвався з Герісової руки.
— Візеріоне! — покликав він.
«Білий — це Візеріон.» Пів-удару серця він боявся, що неправильно запам’ятав імена драконів.
— Візеріоне! — покликав Квентин знову, намацуючи батіг на поясі.
«Вона підкорила чорного батогом. Я мушу зробити те саме.»
Дракон знав своє ім’я. Він повернув голову і витріщався на дорнійського князя протягом трьох довгих ударів серця. Блідий вогонь жеврів за блискучими чорними кинджалами зубів. Очі дракона скидался на озера розплавленого золота; ніздрі спливали цівками диму.
— Лягай! — наказав Квентин.
А тоді закашлявся, знову і знову. У повітрі плавав густий дим, сморід сірки душив на смерть.
Візеріон втратив цікавість, обернувся до «Вітрогонів» і раптом рушив до дверей — може, унюхав кров мертвих вартових чи м’яса на возі, а може, побачив відкритий шлях.
Квентин почув крики сердюків. Кагго наказував тягти ланцюги, Мальована Меріс верещала, щоб хтось відступив убік. Дракон незграбно тупав підлогою, наче поставлена рачки людина, але швидше, ніж дорнійський князь міг собі уявити. «Вітрогони», вочевидь, барилися забратися в нього з дороги, і Візеріон заревів на них знову. Квентин почув брязкіт ланцюгів… а тоді низьке тумкання арбалета.
— Ні! — верескнув він. — Не стріляйте!
Але запізно. «Йолоп» — лишень устиг подумати він, поки стріла, відбившись від Візеріонової шиї, зникала у темряві. За нею замерехтів вогняний слід — краплі драконової крові, золоті та червоні.
Арбалетник поспіхом намацував нову стрілу, коли зуби дракона вхопили його за шию. Вояк мав на собі личину Мідного Звіра — безстрашного, грізного тигра. Він кинув зброю і спробував розтулити Візеріонові щелепи, та в цю мить просто з тигрового рота вилетів язик полум’я. Очі чолов’яги луснули, наче пухирі, мідь навколо них потекла обличчям. Дракон відірвав шматок плоті — більшу частину сердюкової шиї — і жадібно ковтнув, упустивши решту палаючого трупа на підлогу.
Інші «Вітрогони» вже поспіхом відступали — таке видовисько не до снаги було навіть Мальованій Меріс. Рогата Візеріонова голова хитнулася між ними та здобиччю, але за мить він забув про сердюків і нахилив шию вирвати собі ще шмат м’яса з покійника. Цього разу це була ліва нога.
Квентин розкотив кільця батога.
— Візеріоне! — покликав він, цього разу гучніше.
Він міг це зробити, мав зробити, бо не на те його надіслав батько до найдальших країв землі, щоб Квентин зрадив його сподівання.
— Візеріоне! — заволав князь і ляснув батогом у повітрі, аж стінами побігла луна.
Бліда голова піднялася. Великі золоті очі звузилися. Пасма диму завихорилися з драконових ніздрів.
— Лягай! — наказав князь. «Тільки б не дати відчути мій страх.» — Лягай, лягай, лягай!
Квентин крутнув батогом навколо себе і щосили ляснув драконові по писку. Візеріон засичав.
А тоді його вдарив гарячий вітер, і він почув ляскіт шкірястих крил, і повітря наповнилося попелом та жаринами. Від обпеченої, чорної цегли лунко відбилося страшенне ревіння, і друзі його заволали щодуху, наче драконові в лад. Геріс вигукував Квентинове ім’я, знову і знову, а здоровило горлав на всю міць легенів:
— Позаду тебе, позаду, позаду!
Квентин обернувся і несамохіть підкинув руку до обличчя — затулитися від пашіння розпаленого горнила. «Раегал, — нагадав він собі, — зеленого звуть Раегал.»
Здійнявши батога, Квентин побачив, що той палає від кінця
