Танок з драконами - Джордж Мартін

«Ой леле» — подумав Квентин. А потім почув власний вереск.

Джон

— Хай помирають, — мовила королева Селиса.

Не такої відповіді, по правді, сподівався Джон Сніговій. «Ця королева уміє неприємно здивувати.» Та від того удар не ставав легший.

— Ваша милосте, — уперто наполягав він, — люди у Недолі цілими тисячами гибіють з голоду. Чимало з них — жінки…

— …та діти, я чула. Це дуже прикро.

Королева притягла ближче до себе доньку і поцілувала у щоку. «Щоку, не заплямовану лускачкою» — про себе помітив Джон.

— Певно ж, нам шкода нещасних малюків, але треба мати розум. Харчів ми для них не маємо, і вони ще замолоді, щоб допомогти моєму чоловікові-королю в війнах. Хай краще народяться знову в світлі Господньому.

Це був м’якший спосіб сказати те саме: «хай помирають».

Палата була аж натоптана людом. Принцеса Ширена стояла коло материного стільця; біля її ніг сидів, схрестивши ноги, Пістрявчик. Позаду королеви похмуро мулявся пан Аксель Флорент. Мелісандра з Асшаю стояла ближче до вогню; рубін на її шиї мерехтів з кожним подихом. Червона жінка теж мала при собі службу: зброєносця Девана Лукомора і двох стражників, що їй залишив король.

Захисники королеви вишикувалися уздовж стіни — бездоганна вервечка блискучих лицарів. Пан Малегорн, пан Бенефон, пан Нарберт, пан Патрек, пан Дорден, пан Брус. Беручи до уваги, скільки кровожерливих дичаків напхалося до замку Чорного останнім часом, королева не відпускала своїх присяжних захисників од себе ані вдень, ані вночі. Тормунд Велетнебій аж заревів, коли почув.

— Боїться, що її хтось вкраде, абощо? Сподіваюся, ти не сказав, Джоне Сніговію, якого я маю велетенського прутня — він хоч яку жінку злякає! А я ж завжди хотів собі отакеньку з вусами.

І зареготав так, що довго не міг спинитися. «Але нині, мабуть, і йому було б не до сміху.»

Джон змарнував уже безліч часу і не хотів марнувати ще.

— Перепрошую, що збентежив вашу милість. Нічна Варта подбає про цю справу.

Королева роздула ніздрі.

— Ви все-таки хочете їхати до Недолі. У вас на обличчі написано. Я сказала, щоб ви дали їм померти, а ви наполягаєте на своєму божевіллі! Не смійте заперечувати!

— Я маю чинити, як вважаю за найкраще. Шануючи вашу милість, все ж нагадаю, що Стіна належить мені. Це рішення — також.

— Справді так, — кивнула Селиса, — і саме ви за нього відповісте, коли повернеться король. Боюся, що й за деякі інші ваші рішення теж. Та бачу, ви глухі до здорового глузду. Тож чиніть, як знаєте.

Голос подав пан Малегорн.

— Воєводо Сніговію, хто очолить цю виправу?

— Чи не пропонуєте ви себе, добрий пане?

— Невже я на вид здаюся вам божевільним?

З місця скочив Пістрявчик.

— Я поведу! — І весело закалатав дзвониками. — Як пірнемо ми у море, то повернемось не скоро. Коників там засідлаймо та по хвилях поганяймо. Нас вітатимуть русалки, засурмлять у мушлі палко, отакої, йой-ой-ой!

Усі присутні засміялися. Навіть королева Селиса дозволила собі слабеньку посмішку. Але тепер не до сміху було Джонові.

— Я не прохаю своїх людей робити те, чого б не зробив сам. Тому очолю виправу власною особою.

— Ми схвалюємо вашу хоробрість, — мовила королева. — Вона вельми доречна. Згодом про вас складе зворушливу пісню якийсь віршомаз, а ми матимемо розумнішого та поміркованішого князя-воєводу.

Вона сьорбнула вина з келиха.

— Але побалакаймо про інші справи. Акселю, приведіть дичацького короля, коли ваша ласка.

— Негайно, ваша милосте.

Пан Аксель вийшов у двері й за мить повернувся з Геріком Королевичем.

— Герік з дому Рудоборід! — оголосив він. — Король дичацького племені!

Герік Королевич був чолов’яга з себе високий, довгоногий, широкий у раменах. Скидалося, що королева вдягла його у щось зі старого одягу чоловіка-короля. Відтертий та відчищений, вбраний у зелений оксамит та обшиту горностаєм делію, з добре вимитим довгим рудим волоссям та ошатно підстриженою вогняною бородою, дичак виглядав зацним південським паном до останнього вершка. «Він увійшов би до престольної палати в Король-Березі, і ніхто б оком не змигнув» — подумав Джон.

— Герік є правдивим і законним королем дичаків, — оголосила королева, — що веде неперервний родовід з чоловічого боку від їхнього великого короля Раймуна Рудоборода. Тоді як самозванець Манс Розбишака народився од жінки-простолюдки і одного з ваших чорних братчиків.

«Ні, — подумки відповів Джон, — Герік походить від молодшого брата Раймуна Рудоборода.» Дичаками подібний родовід рахувався приблизно так само, як походження від Раймунового коня. «Нічого вони не знають, Ігритто. Ба гірше — не хочуть вчитися.»

— Герік ґречно погодився віддати руку своєї найстаршої доньки панові Акселю, сердешному моєму благодійникові, для поєднання Господом Світла у священному шлюбі, — мовила королева Селиса. — Інші його дівчата теж укладуть свої шлюби одночасно з сестрою. Другу доньку ми віддаємо панові Брусу Пряжнику, а наймолодшу — панові Малегорну з Рудоставу.

— Панове, — нахилив голову Джон по черзі до кожного з названих лицарів. — Бажаю вам знайти щастя з вашими нареченими.

— А у морі за дружин хлопаки беруть рибин. — Пістрявчик станцював кілька кроків, теленькаючи дзвониками. — Отакої, йой-ой-ой.

Королева Селиса знову пирхнула.

— Чотири весілля зіграти не складніше, ніж три. Давно вже час нам, воєводо Сніговію, влаштувати долю цієї дівчини Вали. Я вирішила віддати її за мого вірного лицаря та хороброго захисника, пана Патрека з Король-Гори.

— А чи Вала вже знає, ваша милосте? — запитав Джон. — Бо серед вільного народу, коли чоловік жадає жінку, то краде її власноруч і тим доводить свою силу, спритність і мужність. Але якщо залицяльника спіймають родичі жінки, то віддухопелять мало не на смерть… а чи й гірше, раптом сама жінка завважить його за негідного.

— Дикунський звичай! — мовив Аксель Флорент.

Пан Патрек лише коротко реготнув.

— Жоден чоловік досі не смів піддати сумніву мою мужність. І жінка не насмілиться.

Королева Селиса закопилила губу.

— Воєводо Сніговію… якщо панна Вала так погано знається на наших звичаях, пришліть її до мене. Я навчу її обов’язків шляхетної пані перед законним володарем і чоловіком.

«Це буде свято, а не наука.» Джонові аж закортіло дізнатися, чи так само палко Селиса жадала б випхати Валу за одного зі своїх