Танок з драконами - Джордж Мартін

Ямний боєць був спритний і швидкий — Барістан ледве пригадував швидшого серед своїх минулих ворогів. У Хразових дебелих ручиськах арах перетворився на невиразну хмару, на сталеву бурю, що зі свистом налітала на старого лицаря одразу з трьох напрямків. Майже всі удари цілили йому в голову — Храз був хлопець меткий і тямив, що без шолома Селмі найвразливіший вище від шиї.

Пан Барістан незворушно відвернув усі удари до одного, зустрічаючи їх лезом меча і збиваючи набік. Клинки дзвеніли знову і знову. Пан Барістан відступив.

Краєм ока він побачив, що чашники спостерігають за ними, вирячивши білі очі завбільшки з курячі яйця. Храз вилаявся і перетворив високий удар на низький, зрештою проминувши-таки клинок лицаря… але його власний лише безсило шкрябнув білу сталеву поножу. Не гаючись, Селмі у відповідь знайшов лезом ліве плече ямного бійця, розсікши тонкий льон і вкусивши плоть під ним. Жовта сорочка забарвилася рожевим, а тоді червоним.

— Лиш боягузи вдягають залізо! — вигукнув Храз, гуляючи колами.

У бійцівських ямах ніхто не носив обладунків. Натовп глядачів приходив по кров, смерть, каліцтва, відрубані руки й ноги, передсмертні верески… музику червоних пісків.

Пан Барістан крутився разом зі супротивником, не гублячи його з очей.

— Цей боягуз зараз уб’є вас, хоробрий воїне.

Охоронець не був лицарем, та пан Барістан віддав належне його мужності. Храз навіть не вмів битися проти воїна у обладунку — Барістан бачив у його очах замішання, сумнів, паростки страху — але майже по-лицарському не відступив, не кинув обов’язку.

Ямний боєць знову наскочив на нього, цього разу з вереском, наче гадав, що голосом зробить те, чого не зміг залізом. Арах свиснув унизу, вгорі, знову внизу. Селмі зупинив удари у голову і поклався на обладунок у захисті від решти; його власний клинок розпанахав ямному бійцеві щоку від рота до вуха і намалював червону риску поперек грудей. З Хразових ран миттю зацебеніла кров, але він, здавалося, тільки більше розлютився, схопив вільною рукою жарівницю і перекинув до Барістанових ніг, розсипаючи гаряче вугілля та червоні жарини. Пан Барістан перестрибнув через вогонь. Храз сікнув його по плечі й влучив… але арах зумів тільки відколоти шматочок твердої поливи, перш ніж зустрів під нею нездоланну крицю.

— У ямі ти б уже не мав руки, старий!

— Ми не в ямі.

— Зніми з себе залізо і бийся по-чоловічому!

— Тобі ще не пізно скласти зброю. Здавайся.

— Здохни! — виплюнув Храз… та здіймаючи араха, зачепив його кінцем запони на стінах.

Саме цієї нагоди і чекав пан Барістан. Він миттєво розчахнув ямному бійцеві черево, відбив останній удар звільненого араха і прикінчив Храза швидким уколом у серце.

Тельбухи ямного звитяжця виповзли назовні, наче гніздо слизьких вугрів. Кров, слиз і жовч заплямували царські шовкові килими. Селмі зробив крок назад; меч у його руці червонів до середини. Тут і там килими почали диміти від розкиданих жарин. Лицар почув, як схлипує К’єзза.

— Не бійся, — мовив старий лицар. — Я не зроблю тобі зла, дитино. Я прийшов по царя.

Він чисто витер меча запоною і обережно ступив до опочивальні, де знайшов Гіздахра зо’Лорака, Чотирнадцятого тако від старини нареченого, що ховався за гобеленом і тихо, благально скиглив:

— Пожалійте! Не вбивайте! Я не хочу вмирати!

— Майже ніхто не хоче. Але усі вмирають, нічого не вдієш.

Пан Барістан вклав меча до піхв і смикнув Гіздахра на ноги.

— Ходімо. Відведу вас до келії.

Дотепер Мідні Звірі мали вже роззброїти Непробийшкуру.

— Вас триматимуть замкненим під вартою, доки не повернеться цариця. Якщо проти вас не знайдеться доказів, вам ніщо не загрожує. Маєте на тім моє лицарське слово.

Він узяв царя попід руку і повів геть з опочивальні. Голова була напрочуд легка і трохи паморочилася, наче під чаркою. «Я охороняв вінценосців, захищав їхні життя. Що я роблю тепер? Хто я? Ким став?»

В цю мить з Гіздахровим вином повернулися Міклаз і Драказ. Вони стали у проймі дверей, притиснувши глеки до грудей і вирячивши очі на труп Храза. К’єзза досі плакала, але прийшла Джезена, обійняла молодшу дівчинку, попестила їй волосся і заходилася втішати. Ще кілька чашників і чашниць стояли позаду, мовчки спостерігаючи.

— Ваша п-п-превисокосте, — мовив Міклаз перелякано, — вельможний Резнак мо’Резнак просив п-п-переказати, щоб ви п-п-прийшли негайно.

Хлопчик звертався до царя так, наче в покої не було ані пана Барістана, ані простягнутого на килимі мертвого тіла, чия кров повільно забарвлювала шовк темним кармазином. «Скахаз мав схопити Резнака і тримати доти, доки ми не впевнимося у його вірності. Чи не сталося якоїсь халепи?»

— Куди? — запитав хлопчину пан Барістан. — Куди підстолій прохає прийти його милість?

— Назовні. — Міклаз наче вперше його помітив. — Н-назовні, п-пане Барістане. На т-терасу. Щоб п-побачити на власні очі.

— Побачити що?

— Д-д-драконів. Вони на волі, п-пане.

«Порятуй нас усіх, свята Седмице» — подумав старий лицар.

Драконоловець

Ніч поволі тупала повз повільними чорними лапами. Година кажана поступилася годині вугра, година вугра — годині примар. Великий княжич лежав у ліжку, втупившись у стелю, марив без сну, пригадував, змальовував уявою, крутився під лляним покровом, охоплений лихоманкою збуджених мрій про вогонь та кров.

Нарешті, зневірившись заснути, Квентин Мартел пішов до світлиці, налив там собі кухоль вина і випив у пітьмі. Вино відгукнулося солодкою втіхою на язику; він запалив свічку і налив собі ще. «Трохи вина допоможе заснути» — подумав він, хоч і знав, що бреше сам собі.

Князь довгенько повитріщався на свічку, тоді поставив кухля і простягнув долоню над полум’ям. Довелося напружити всю волю до краплі, щоб опустити руку і торкнутися вогню… а коли він нарешті торкнувся, то миттю відсмикнув зі скриком болю.

— Гей, Квентине, ти з глузду з’їхав?

«Ні, просто злякався. Я не хочу згоріти.»

— Герісе?

— Я почув, як ти ходиш.

— Не міг заснути.

— І вирішив полікуватися вогнем? Чи не краще випити теплого молока і послухати колискову? А ще краще… ходімо до Храму Грацій, знайду тобі дівчину.

— Тобто повію.

— Там їх кличуть Граціями. Вони усі різних кольорів. Червоні — єдині, які розсувають ноги.

Геріс усівся навпроти за стіл.

— Коли хочеш знати мою думку, септам у нас вдома варто перейняти тутешній звичай.