Танок з драконами - Джордж Мартін

— Вони можуть спитати таємне слово, — попередив Строкатий Князь, коли передавав оберемок. — Це буде «пес».

— Ви цього певні? — спитав Геріс.

— Ладен закластися на голову, — відповів полковник, та великого княжича не обманув.

— На мою голову.

— Саме на неї.

— Як ви взнали таємне слово?

— Натрапили на кількох Мідних Звірів, і Меріс їх гарненько розмалювала. Але можновладцеві не варто ставити таких питань, дорнійський. У Пентосі ми маємо прислів’я: не питай кухаря, що покладено в пиріг. Жери, та й годі.

«Жери, та й годі… може, так воно і мудріше» — подумалося Квентинові.

— То я буду биком! — оголосив Арч.

Квентин віддав йому личину бика.

— Собі візьму лева.

— Отже, мені лишається мавпа? — Геріс притиснув личину до обличчя. — Як вони у них дихають?

— Та вдягай вже. — Князеві було не до жартів.

У оберемку був і батіг — замашна смуга старої шкіри на пужалні з міді та кістки. Такий, що і з бика б шкуру спустив.

— А це навіщо? — спитав Арч.

— Батогом Даянерис приборкала чорного звіра. — Квентин згорнув батіг кільцями і підвісив до паса. — Арчу, бери келепа теж, не завадить.

Увійти вночі до Великої Піраміди Меєрину — то була справа неабияка. Двері щовечора, на заході сонця, зачиняли і замикали засувами аж до світанку. На кожному вході стояла варта; чати ходили і нижньою терасою, відки визирали на вулицю. Всі ті вартові були колишні Неблазні, а нині — Мідні Звірі. Квентин щиро сподівався: ця переміна вирішить усе.

Варту змінили з першими променями світла, та до справжнього ранку лишалося ще з півгодини, коли троє дорнійців спустилися челядинськими сходами. Стіни навколо було викладено з цегли півсотні кольорів, але тінь обернула їх усі на сірий, а смолоскип Геріса знову оживив там, де торкнувся своїм мерехтливим світлом. Під час довгого спуску їм не зустрілося жодної душі; чулося тільки тихе човгання чобіт по витертих цеглинах під ногами.

Головна брама піраміди виходила на головну площу Меєрину, але дорнійці попрямували до бічного входу, що виводив до провулку. Саме через нього за старих часів невільники ходили у справах своїх господарів, а селяни та торговці доправляли все, що могло знадобитися мешканцям.

Двері суцільного спижу було зачинено важким залізним засувом. Перед ними стояло двоє Мідних Звірів, озброєних кийками, списами і тесаками. Світло смолоскипа зблиснуло на вилощеній міді личин — лиса та пацюка. Квентин махнув здоровилові, щоб лишався позаду в тіні, а сам з Герісом виступив наперед.

— Ви зарано, — мовив лис.

Квентин здвигнув плечима.

— Як скажеш, можемо піти. А ви стійте тут нашу варту.

Він знав, що говіркою зовсім не скидається на гіскарця. Але половина Мідних Звірів була з відпущених рабів, серед яких змішалися усі мови світу; до його вимови усім мало бути байдуже.

— Нема дурних — за ваші сраки відбувати! — заперечив пацюк.

— Кажи слово дня, та й годі, — додав лис.

— Пес, — мовив дорнієць.

Двоє Мідних Звірів перезирнулися. Три довгих удари серця Квентин боявся, що справа зараз на пси і зійде, бо Мальована Меріс і Строкатий Князь взнали не те слово. Але потім лис пробурчав:

— Пес, то й пес. Двері ваші, забирайте.

Коли вони пішли, великий княжич відновив подих. Часу вони мали обмаль — невдовзі мала з’явитися справжня зміна варти.

— Арчу! — покликав він, і здоровань з’явився, виблискуючи під смолоскипом бичачою личиною. — Засув. Хутко!

Залізний брус був важкий і товстий, але добряче змащений олією. Пан Арчибальд вийняв його без жодного клопоту. Поки він відставляв засув убік, Квентин потягнув двері, розчинив стулки, а Геріс ступив крізь пройму, вимахуючи смолоскипом.

— Заводьте! І покваптеся.

Ззовні, у провулку на них чекала хура різника. Візник ляснув мула батогом і посунув до брами; обкуті залізом колеса гучно загуркотіли на цеглі. У хурі лежала розрубана на чвертки туша бика і ще дві зарізані вівці. Півтузня людей зайшло пішки. П’ятеро з них мали на собі киреї та личини Мідних Звірів, але Мальована Меріс не переймалася хованками.

— Де ваш господар? — запитав її Квентин.

— Я не маю господаря, — відповіла вона. — А коли ти про полковника, то він неподалік з півсотнею людей. Виводь свого дракона, і він мирно проведе тебе геть, як було обіцяно. За очільника тут Кагго.

Пан Арчибальд кисло оглянув різницького воза.

— Чи не замалий він для дракона? — запитав лицар.

— Чого це замалий? Вміщує двох биків. — Трупоріз вбрався Мідним Звіром, сховавши під личиною кобри своє пошрамоване обличчя, але його виказував уславлений чорний арах на стегні. — Нам сказали, ці звірятка мають бути менші за королевине чудовисько.

— Яма вповільнила їхнє зростання. — У книжках, прочитаних Квентином, припускалося, що те саме сталося і в Семицарстві. Жоден з драконів, вирощених і вигодованих у Драконосхроні Король-Берега, навіть не наблизився до величини Вхагар чи Мераксеса, не кажучи вже про Чорного Жаха короля Аегона. — То ви привезли вдосталь ланцюгів?

— А скільки в тебе драконів? — спитала Мальована Меріс. — Ми під м’ясом сховали ланцюгів, що на десятьох вистачить.

— Чудово.

Квентин відчув легке запаморочення. Ніщо навколо не здавалося йому справжнім. Одну мить це була гра, іншу — щось на кшталт нічного жахіття, поганого сну, в якому він відчиняв темні двері, де напевне ховалися жах і смерть, але не знаходив сили зупинитися. Долоні стали слизькі від поту; Квентин витер їх об штани і сказав:

— Коло ями стоїть ще варта.

— Ми знаємо, — відповів Геріс.

— Треба приготуватися.

— А ми готові, — відповів Арч.

Квентинові у животі заскніло. Він відчув раптову потребу спорожнитися, але розумів, що нікуди подітися не зможе.

— То ходімо сюди.

Зараз він почувався зеленим хлопчиськом більше, ніж зазвичай, і все ж усі рушили за ним на його заклик: Геріс і здоровило, Меріс і Кагго, а з ними решта «Вітрогонів». Двійко сердюків видобули арбалети з якоїсь схованки всередині воза.

За стайнями найнижчий рівень Великої Піраміди перетворювався на справжній лабіринт, але Квентин Мартел бував тут з царицею і пам’ятав дорогу. Вони проминули три величезні цегляні арки, потім спустилися крутим кам’яним спуском у глибини, крізь в’язниці