Танок з драконами - Джордж Мартін
Нарешті перед ними постали важкі залізні двері, поїдені іржею, грізні та нездоланні, замкнені ланцюгом, кожна ланка якого була завтовшки з людську руку. Вже самий розмір та товщина дверей примусили Квентина Мартела замислитися про доцільність свого задуму. Ба гірше — обидві стулки дверей були вим’яті назовні — наче якась велетенська сила намагалася вибити їх і вибратися. Товсте залізо потріскалося, репнуло у трьох місцях, а верхній кут лівої стулки був трохи поплавлений.
На чатах коло дверей стояло четверо Мідних Звірів. Троє з них тримали довгі списи; четвертий, вочевидь очільник, мав зі зброї тесак та кинджал, а личину — в подобі василіскової голови. Інші троє були вбрані комахами.
«Сарана. Коники» — усвідомив Квентин і мовив:
— Пес.
Очільник скам’янів і напружився. Квентин Мартел миттю зрозумів, що сталася якась фатальна помилка.
— Взяти їх! — кумкнув він у ту мить, коли василіск ухопився за тесак.
Очільник коників був швидкий, але здоровило — швидший. Він жбурнув смолоскипа у найближчого коника, сягнув рукою за спину і висмикнув з петлі келепа. Клинок василіска ще не вилетів з піхов, а вістря келепа вже встромилося йому в скроню, пробивши тонку мідь личини, а заразом плоть і кістку. Очільник ошелешено ступив назад півкроку, ноги склалися під ним, тіло гепнулося на підлогу і недоладно засмикалося.
Квентин витріщався на нього, наче зачарований. У шлунку вирувала буря. Його власний клинок лежав у піхвах — князь геть про нього забув. Очі невідривно стежили за десятником варти, що смикався попереду в передсмертній муці. Кинутий смолоскип згасав на підлозі, змушував тіні стрибати і крутитися, ніби перекривлюючи судоми убитого. Князь і не побачив, як на нього летить спис одного з коників, доки Геріс не збив його убік. Вістря дряпнуло щоку левової голови, що затуляла йому обличчя; стрімкий удар мало не зірвав личину. «А мав би розірвати мені горлянку» — подумав принц приголомшено.
Геріс вилаявся, опинившись у оточенні мідних коників. Квентин почув тупіт ніг, і раптом з тіней виникли сердюки. Один з вартових надто задивився на прибульців; Геріс проскочив повз вістря його списа і встромив меча під мідну личину просто в горло. Тим часом у другого коника з грудей виросла арбалетна стріла. Останній кинув списа і верескнув:
— Пожалійте! Здаюся!
— Не пожаліємо. Здохни, — відповів Кагго і відтяв чолов’язі голову одним помахом араха. Валірійський булат розітнув плоть, жили та кістки, наче смалець.
Кагго опустив меча і поскаржився:
— Забагато галасу. Кожен, хто має вуха, вже почув.
— Пес, — сказав Квентин. — Слово дня мало бути «пес». Чому вони нас не пропустили? Нам сказали…
— А ще тобі сказали, що твоя оборудка божевільна, ти часом не забув? — нагадала Мальована Меріс. — Роби вже те, по що прийшов.
«Дракони, — подумав князь Квентин. — Авжеж. Я прийшов по драконів.» Його трохи не нудило. «Що я тут роблю? Батьку, навіщо? Четверо людей загинуло за чотири удари серця. Чим я маю це виправдати?»
— Вогнем та кров’ю, — прошепотів він, — кров’ю та вогнем.
Кров збиралася калюжею коло його ніг, всотувалася у цегляну підлогу. А вогонь сидів просто за дверима.
— Ланцюг… ми не маємо ключа…
Арч відповів:
— Я маю ключа.
І змахнув келепом швидко та потужно. Від замка полетіли іскри, потім знову і знову. Під п’ятим ударом замок розлетівся на шматки, а ланцюги впали з таким брязкотом, що тепер Квентин був уже певний — їх почула половина піраміди.
— Везіть воза.
Дракони мають стати згідливішими, коли поїдять. «Хай поласують печеною бараниною.»
Арчибальд Крицак ухопився за важкі залізні двері й потяг на себе. Іржаві завіси відчайдушно завищали — для вух усіх тих, кого не розбудило падіння ланцюгів. З-за дверей накотила раптова хвиля тепла, принесла пахощі попелу, сірки, горілого м’яса.
За дверми було чорно, як у найглибшому пеклі, і та чорнота здавалася живою, голодною та погрозливою. Квентин відчував, як щось згорнулося там, у пітьмі, і чекає на нього. «Воїне, даруй мені мужності» — молився він. Робити цього він сам не хотів, але іншого шляху не бачив. «Навіщо б Даянерис приводила мене до драконів? Вона хоче, щоб я показав себе вартим її.»
Геріс передав йому смолоскипа, і князь ступив крізь двері.
«Зелений — Раегал, білий — Візеріон, — нагадав собі Квентин. — Назви їх по іменах, наказуй їм, розмовляй спокійно, але суворо. Опануй їх, як Даянерис опанувала Дрогона у ямі.» Дівчина була там сама, вдягнена лише у кілька шовковин, але не мала ані краплі страху в душі. «Я не повинен боятися. Вона зуміла, то зумію і я.» Найголовніше — не показати страху. «Тварини відчувають страх. А дракони… Що я знаю про драконів? Що будь-хто знає про драконів? Тих, які зникли зі світу вже більше як століття тому.»
Край ями лежав просто попереду. Квентин обережно просунувся уперед, рухаючи смолоскипом з боку в бік. Стіни, підлога і стеля всотували світло до краплі. «Обпалені, — зрозумів він. — Цегла обсмалена до чорноти і розсипається на порох.» Повітря теплішало з кожним кроком. Квентин почав пітніти.
Два ока піднялися знизу просто перед ним.
Були вони спижеві, яскравіші за налощені щити, жевріли власним жаром, палали за серпанком диму, що здіймався з драконових ніздрів. Світло Квентинового смолоскипа мазнуло по лусочках темної зелені, зелені моху в пралісі у сутінках перед тим, як зблякне останнє світло дня. А тоді дракон розтулив рота, і з нього полилося світло та запашів жар. За гребінкою гострих чорних зубів Квентин побачив гирло печі, мерехтіння пригашеного вогню, палкішого устократ за його смолоскип. Голову дракон мав більшу за кінську, а шия наче й не кінчалася, схожа на довжелезну зелену змію. Поволі, неквапно та голова піднялася на кінці шиї, і два яскраві спижеві ока втупилися у Квентина згори.
«Зелені, — подумав князь, — його лусочки зелені.»
— Раегале, — мовив він.
Слово застрягло у горлянці, вийшовши назовні хрипким кумканням. «Жабик, — подумав він. — Знову обертаюся на Жабика.»
— Їжа, — проскрипів він, раптом згадавши. — Несіть йому харч.
Здоровило почув, витяг за ноги з воза одну з двох овець, крутнувся і жбурнув її угору в яму. Раегал ухопив тварину просто в повітрі; голова його смикнулася, з-поміж зубів вилетів стовп
