Джек на Сході - Андрій Олегович Бєлянін

Якщо порцелянові лицарі зазвичай жили на полиці серванта, то біси ніде не затримувалися надовго. Захопивши нову територію, вони запаскуджували її до краю і, закріпивши у такий спосіб за собою, зникали! А місце з того часу ставало зачарованим — туди злітався весь пил, там все губилося й пропадало, на тому місці всі спотикалися і ковзали. Та й чого доброго можна було чекати від бісів?

Проте заради справедливості визнаємо, що розвідка в них справді працює краще.

Доки порцелянові лицарі проводили загальні збори, за ними вже стежив суперагент Самюель, або просто Сем. На його рахунку була не одна сотня диверсій, підпалів, сутичок і засідок. Він був стрункий, м’язистий, носив армійські штани з «вухами», білі тапочки для безшумного ходіння і пістолет з кривим дулом для стріляння з-за рогу. Сем зачаївся в попільниці й чув усі розмови Ордену. Рішення лицарів йому навіть сподобалося. «Самозакохані дурні! — зловтішався він. — Ваша шляхетність вас же і згубить! Не таких бачили. Теж мені донкіхоти! Думаєте, ми воюватимемо за вашими лицарськими законами? Еге ж, дочекаєтеся! Усіх обдуримо, заплутаємо, ошукаємо!»

Суперагент безшумно вислизнув з попільниці і подався доповідати про побачене його величності Жлобу Полин-Бур’янову. Віддалившись на безпечну відстань, Сем злодійкувато озирнувся і тихо свиснув. Почекавши, знову повторив сигнал. Однак ніхто не відгукнувся. Пошепки вилаявшись по-англійськи, суперагент трохи понишпорив навколо і почув тихе сопіння. Воно лунало з невеликої фаянсової чашки.

Сем запустив туди руку й виволік за зашийок маленьке товстеньке бісенятко:

— Спиш, бовдуре!

— Я… ні… що ви… — ще не зовсім прокинувшись, забелькотів той.

— Ти розвідник чи хто?! — підвищив голос Сем. — Я тебе взяв на операцію чи на прогулянку? Своїм хропінням ти ледве не зірвав завдання. Клянуся мамою, якби ти не був моїм небожем…

— Не треба, дядьку! — відчайдушно завертілося бісеня.

— Лемоше, я тебе видеру, якщо ти ще раз заснеш у засідці! — пригрозив Сем. — А тепер сховайся і стеж! Я маю побачити шефа. Якщо помітиш якийсь рух у таборі ворога — біжи в штаб і дай мені знати! Ти все зрозумів?

— Усе! — віддано підтвердив Лемох.

— Отже, маля, ми знаходимося напередодні нової сторінки історії. Попереду війна. Що це значить?

— Війна — найкращий час для шляхетного лицаря.

— Вірно, а ще?

— Війна — це нагода вкрити себе славою і заслужити лицарські шпори.

— Ти ще малий, та говориш і розмірковуєш цілком розумно… — кивнув сер Готвард. — 3 чого ти збираєшся почати?

— Я вирішив здійснити подвиги! — серйозно заявив Роберт.

— І тільки? — посміхнувся ризеншнауцер. — Сподіваюся, ти не вважаєш мене надто нав’язливим, якщо я спробую дати тобі кілька порад?

Подумавши, Роберт визнав, що сер Готвард розуміється на війні трохи більше, ніж він.

— Отже, хлопче. По-перше, не забувай законів лицарства! Спочатку назви своє ім’я, а потім нападай. Запитай, як кличуть твого ворога, чи знатного він роду, чи не буде тобі ганебним бруднити об нього лапи! По-друге, спочатку розберися, а потім кусай! Проте в екстремальних умовах спочатку кусай, а потім розбирайся. Якщо буде з ким… Не добивай того, хто впав, будь шляхетний щодо смерті. Пам’ятай, що полон гірший за смерть. І нікому не дозволяй лоскотати тебе хвостом у носі!

Роберт подумки повторив усе, що почув, аби краще запам’ятати, і особливо звернув увагу на правила ввічливості й шляхетності:

«Відтепер, укусивши когось, відразу ж запитаю: „Як ваше здоров’я?“» — вирішив він, готуючись стати зразком вихованості і чемності.

Лемох готувався самовіддано виконати все, що вимагав Сем. Він чесно помарширував узад-вперед хвилини зо три, пильно роздивляючись на всі боки. Лемох був «найневдалішим» з усього бісового племені. По-перше, він був добрим. Цього одного вже вистачило б на те, щоб усе століття провести у вигнанні. Але в бідного бісеняти була ще ціла купа «гріхів»: чесність, порядність, приязність, любов до солодкого й цікавість. Уявляєте, як йому велося? Над нещасливим Лемохом повсякчас знущалися, його шпиняли і всіляко кривдили, сподіваючись зробити з нього справжнього біса. Лемох намагався виховати в собі злість, заздрість, підступність, але, ймовірно, був невиліковний, от чому суперагент Сем власноруч узявся за виховання небожа. Його шпигунській кар’єрі не повинні заважати недорозвинені родичі.

Отже, бродячи дозором, Лемох випадково побачив маленьке щеня, яке читало величезну книгу. Племінник великого суперагента відразу згадав усі настанови свого дядька і, сховавшись за якоюсь коробкою, почав стежити за ворогом. Проте ворог був, м’яко кажучи, несерйозний. На зріст щеня було трохи нижчим за самого Лемоха. Породи якоїсь декоративної — не вівчарка, не бульдог. І займався найсумирнішою справою — читав книгу.

Бісенятко підкралося ближче і, тихесенько присусідившись за спиною порцелянового щеняти, вдивилося в текст.

Звичайно, цікавість не гріх… Лемох мимохіть почав читати і цілковито потрапив під владу роману! Перед ним розверталися дивні пригоди, бої, битви й сутички. Дзвеніли мечі, з’являлися прекрасні дами, клубочився пил під копитами, і пристрасні романси під стукіт кастаньєт линули до обпалених іспанських небес. Лемох уже не володів собою. Він допомагав щеняті перевертати сторінки, чекаючи, поки його «ворог» прочитає до кінця, і в захваті читав, читав, читав…

Роберт чекав нападу вже цілих півгодини. Через десять хвилин він не витримав, подався в бібліотеку, відшукав одну з книг, рекомендованих сером Готвардом, занурився в читання і вже нічого не зауважував навколо. Навіть того, що хтось читав поруч з ним. Ця дивовижна книга називалася «Дон Кіхот». Коли Роберт і Лемох із зітханням перевернули останню сторінку, вони нарешті поглянули одне на одного.

— Яка річ! — схвильовано сказав Лемох.

— Еге ж! Це, напевно, найкращий роман