Джек на Сході - Андрій Олегович Бєлянін

— А мені можна стати лицарем? — скромно поцікавився Лемох.

— Ну, не знаю… — замислилося щеня. — Для цього потрібно мати шляхетне походження, здійснити купу подвигів, бути хоробрим, чесним, шанувати закони лицарства і ще багато чого різного.

— Так, — сумно зітхнув Лемох, — я передчував, що це непросто.

— Сер Готвард казав… — враз Роберт замовк: він зрозумів, хто сидить перед ним. Мить по тому шерсть на його зашийку піднялася, очі зайнялися зеленим вогнем, і маленький фокстер’єр грізно загарчав: — Я впізнав тебе! Ти — пластиліновий біс!

— Авжеж, — підхопився небіж суперагента. — Я — біс. А що, власне, у цьому такого?

— Як що? — обурився Роберт. — Війна! І ти будеш моїм першим подвигом! Захищайся!

— Ти що, з глузду з’їхав? Що я тобі поганого зробив?

Роберт вчасно згадав, що вирішив стати зразком витримки й чемності. Він повагом вклонився супротивнику й урочисто промовив:

— Вельмишановний сер! Чи можу я зробити вам послугу, звільнивши від якої-небудь обітниці? Чи ви надасте мені високу честь, ставши до чесного двобою?

— Ти що, хворий? — не в змозі втямити, про що йдеться, Лемох відступив. — Я не хочу битися.

— Боягуз! — заревів Роберт.

— Я не боягуз! — вискнуло бісеня. — Я пацифіст!

— Паци… хто? — ошелешено перепитав Роберт.

— Фіст! — відважно докінчив переляканий Лемох.

— Отакої… Це що ж виходить? — задумався Роберт. — Якщо війна, то ми просто зобов’язані битися!

— Я не знаю. А тобі дуже потрібно зі мною битися?

— Дуже, — зітхнув фокстер’єр.

— Що ж робити? — поцікавився племінник супер, агента.

— Сам не втямлю, — Роберт почухав лапою за вухом і, глибоко замислившись, усівся поруч з Лемохом.

Час відповіді на ультиматум поступово наближався. Роберт подивився на настінний годинник і рішуче промовив:

— Ну добре. Зараз ми воювати не будемо. У мене вже немає настрою тебе кусати.

Лемох поштиво вклонився. Роберт відповів не менш галантним поклоном.

— Але після оголошення війни ми — вороги! І якщо я піймаю тебе на полі бою, то обов’язково візьму в полон.

— Добре, умовив, — кивнув Лемох. — У полон так у полон. Сподіваюся, ти мене там не кинеш?

— Як ти міг подумати? — обурився Роберт. — Порцелянові лицарі шляхетніше за всіх ставляться до полонених. Ти просто станеш нашим гостем на тиждень. Побігаємо, пограємося, почитаємо разом. Сер Готвард казав, що є така книга, «Айвенго» називається…

— А більше він нічого не казав?! — ледве стримуючись від обурення й люті суперагент вийшов з-поза коробки з ґудзиками. Він ховався там уже хвилини зо дві і чув майже все.

Роберт зрозумів, що тепер перед ним дорослий пластиліновий біс — серйозний і жорстокий супротивник. До честі маленького фокстер’єра треба додати, що він ані краплі не злякався. Насупивши брови, з величезним почуттям власної гідності Роберт велично вклонився і якомога чемніше запитав:

— З ким маю честь розмовляти, шановний сере?

— Що?! — крізь зуби видихнув Сем.

— Хвилиночку, — втрутився Лемох. — Дозвольте вас представити: це мій дядько — суперагент Самюель, кавалер усіх регалій із правом носіння білих тапочок. А це мій новий друг — фокстер’єр Роберт, у недалекому майбутньому шляхетний лицар Порцелянового Ордену.

— Помовч! — тонко вереснувши, обірвав його Сем. — Ви мене з глузду зведете, бевзні! Рональд… чи як тебе там?

— Роберт, сер.

— Так, Роберт. Відійди в бік, мені з цим йолопом поговорити треба.

— На яку тему, дядьку? — засоромлено поцікавився Лемох.

— На сімейну! — прогарчав Сем і, знизивши голос до трагічного шепоту, обрушився на племінника: — Ти що, вирішив мене занапастити? Тебе навіщо тут залишено? Стерегти, стежити, доповідати! А ти знайомишся із супротивником, набиваєшся до нього в гості і взагалі веселишся. Звичайно, у мирний час це не так вже й погано, але зараз війна! І твої загравання з ворожою стороною можуть дорого обійтися не лише тобі.

— Та ми нічого поганого не робили, — спробував захиститися Лемох. — Я побачив щеня, почав стежити, а коли він став читати книгу, то я, підкравшись, заглянув йому — через плече. Раптом там надруковано різні військові секрети?

— Бовдур! — схоже, у бідного суперагента не вистачало слів. — І цей товстий недоумок — мій племінник?

— Вельмишановний сер, — не витримавши, зауважив Роберт, — пробачте, що я втручаюся у ваші родинні справи, але ви переходите всі межі чемного тону. Припиніть лаятися або…

— Що «або»? — загорлав Сем. — Зараз як дам по писку!

— Ви поводитеся як п’яний візник, а не як кадровий військовий! Мені соромно за вас, — і Роберт демонстративно сів спиною до противника.

— Як ви могли, дядьку? — засмучено прошепотів Лемох. — Я не витримаю такої ганьби… — маленьке бісеня сіло поруч з Робертом і обидва завмерли в драматичному мовчанні.

Ошелешений Сем переводив погляд з одного на іншого і, напевно, вперше в житті почував себе цілковитим ідіотом. По-перше, він не розумів, чому Роберт і Лемох образилися на нього. По-друге, він не міг втямити, чому його це так хвилює. Але в цьому він боявся зізнатися навіть собі. Мовчання затягувалося, і суперагент не витримав першим.

— А що, власне, я такого сказав? — з образою в голосі заговорив Сем. — Ну, трохи насварив Лемоха, так це ж йому на користь. А якщо я був грубий з Робертом, те це… це… Ну, я… загалом, сьогодні важкий день, усі на нервах…

— Я не злопам’ятний, — обернувся Роберт. — Якщо ви кудись прямували, я готовий супроводжувати вас.

— Дідько лисий! Мені ж час за відповіддю на