Джек на Сході - Андрій Олегович Бєлянін

— Піднімайся, маля, уже почалося!

— Як? І без мене? — вмить підхопився Роберт.

Орден гудів, наче потривожений вулик. Шляхетні лицарі бурхливо обговорювали події минулої ночі, впівголоса лаючись від такої несподіванки. Виявляється, вночі було підступно викрадено двох братів-спанієлів: сера Порта і сера Ля Порта. До того ж, звинувачувати не було кого — обидва лицаря стояли на чатах. Їхнє безслідне зникнення відкрив сер Гай, котрий прокинувся від незрозумілого шуму. Спанієлі не боягузи і не дурники: як могло статися, що вони дозволили викрасти себе без бою? А якщо бій був, то чому його ніхто не чув? І головне: чому ворог підступно напав уночі, без попередження, без трубного заклику, без шляхетного обміну рукавичками? Питань було багато. Зрештою всі заспокоїлися, і сер Нюф як визнаний стратег узяв слово:

— Я вважаю, добродії, що ми не можемо кинути наших братів у цій халепі. Однак і залишати табір було б нерозумним. Ми відправимо загін лицарів на пошуки сера Порта і сера Ля Порта, а інші візьмуться будувати фортецю. Я готовий вислухати ваші пропозиції, добродії…

Після нетривалих суперечок було вирішено, що пошуковий загін очолить сер Гауф, позаяк тримати цього нетерплячого героя у фортеці було безглуздо. Впертий бульдог не вмів оборонятися, не знав страху, не розумів відступу, військових хитрощів, інтриг і вивертів. Натомість він був сильний, надзвичайно хоробрий і йшов навпростець до мети. Сер Гауф Левина Грива грізно заприсягся не повертатися без викрадених лицарів. З ним відправилися сер Флойд, сер Лукас і сер Клаус. Решта дружно взялися за справу. Кілька книг, скринька, сірникові коробки, флакони з парфумами, олівці — загалом, у хід пішло все. Через півгодини на полиці здіймалася фортеця, над якою майорів паперовий прапор з гербом Ордену: червлений щит, підтримуваний двома собаками; на червоному полі з блакитною стрічкою по діагоналі полум’янів золотий лицарський меч з величезною порцеляновою трояндою на лезі. Девіз Ордену промовляв: «Над життям лише смерть, над смертю — честь!»

Викраденням двох лицарів керував наш старий знайомий, суперагент Сем. Проведена акція мала за мету — залякати, одурманити й ошукати супротивника. Сем керував спеціальним підрозділом з дрібних капостей і великих бяк. Ці хлопці називалися повзуни. Взагалі-то особливих чарів біси не знали, чаклувати не вміли, та завдяки великим можливостям пластиліну повзуни могли приймати будь-яку форму, ставати схожими на будь-який предмет і проникати куди завгодно.

Розпластавшись у килимок, вони підповзли до спанієлів, котрі, нічого не підозрюючи, мирно стояли на чатах, і, підстрибнувши, буквально обліпили бідних лицарів з голови до ніг. Обидва пси намагалися вирватися з грузьких задушливих «мішків», але їх швиденько відтягли якнайдалі. Цим і пояснюється майже повна безшумність операції.

— Семе, — неквапливо проказав Жлоб Полин-Бур’янов, — ти блискуче провів операцію. Дві порцелянові шавки в нас у полоні.

— Прагну бути корисним, ваша величносте, — вклонився Сем.

— Однак до нас дійшли дивні чутки: мовляв, ти тепер наставник молоді?

— Ну, не зовсім… Хоча… взагалі-то я виховую небожа.

— Лемох, якщо не помиляюся? Усі вважають його безнадійним.

— Так, він дуже дурний, ваша величносте.

— Покличте сюди цього малюка! — кинув генералам володар пластилінових бісів.

— Навіщо він вам? — стривожився суперагент. — Цей хлопчисько нічого не розуміє, і коли щось потрібно, то я і сам…

— Не метушися, Семе, не треба, — голос Полин-Бур’янова був холодний і бридкий. — А ось і він. Підійди-но сюди, хлопчику.

Біси притягли приголомшеного Лемоха і підштовхнули ближче до володаря.

— Отже, відповідай. Ми чули, що тобі вдалося завести знайомство з ворожою стороною.

— Я не… не знаю, я нічого не заводив… ми просто… — злякано залепетав Лемох.

— Ну, не скромничай. Адже порцелянове щеня на прізвисько Роберт — твій товариш?

— Я? Не… Ми не те щоб знайомі… ну, тобто не друзі… тобто навіть навпаки…

— Ваша величносте, — ризикнув утрутитися Сем. — Ми справді зустріли одне щеня. І його, здається, кликали Роберт, але це було до оголошення війни. І потім — вони лише діти…

— Діти? — криво посміхнувся володар. — Еге ж! Ну звичайно, діти… А скажи мені, Лемоше, ти хотів би ще побачити свого друга?

— Так! — радісно видихнув племінник суперагента.

— Я дозволяю тобі це. Запроси свого друга в гості. Ми познайомимося з ним. А якщо він приведе із собою пару лицарів, то ми влаштуємо цілий бенкет! Такі шляхетні супротивники для нас велика честь…

— Правда? — щасливо перебив Лемох. — Я можу запросити до нас на гостину Роберта? І ще когось?

— Звичайно! — широко посміхнувся Жлоб Полин-Бур’янов. — Біжи! Ми на вас чекаємо!

І Лемох підстрибом помчав до полиці, не помітивши застережливого погляду свого дядька.

— А з недоумка буде користь! — задоволено відзначив володар. — Шкода, що він про це не підозрює!

Біси огидно зареготали. Суперагент Сем сміявся разом із усіма, але якби хтось заглянув у ту мить у його очі — він побачив би ненависть!

Коли Лемох нарешті дістався до місця, він з подивом знайшов сувору фортецю. З башти на нього глянув рудий пес, який нагадував ведмедя.

— Що тобі потрібно, маля? — приязно запитав він.

— Я шукаю Роберта. Він запрошував мене на гостину! — прокричав Лемох.

Сер Чау-Чау, а це був він, злегка поморщився.

— Не кричи так, адже я не глухий. Веселеньку годинку ви обрали для візитів. Війна… А ти з пластилінових бісів?

— Авжеж, сер. Мене кличуть Лемох.

— Ну що ж, ви молоді…