Джек на Сході - Андрій Олегович Бєлянін

— Дітям не можна без дідуся, — лагідно посміхнулася Мейхані. — Будь ласка, не залишайте нас.

— Гаразд… я подумаю, — і Лагун-Навіжений відвернувся до моря, щоб ніхто не побачив сліз розчулення в його очах.

— О, мало не забула… — мисливиця витягла з кишені і простягла Мейхані звичайний гребінь для розчісування волосся. — Це тобі, але не для тебе.

— Як це? — здивувалася дівчина.

— Твій обранець так довго був собакою, що напевне нахапався всякої звірини. А наскільки я пам’ятаю, Сема до лазні за вуха тягти треба.

— Це наклеп! — залементував учень чародія. — Та я ще перед від’їздом з Бесклахому знаєш як мився?!

— Вона права… — примружилася Мейхані. — Ну ж бо, давай сюди голову!

Кістяний гребінь швидко привів розкуйовджену зачіску Вілкінса у пристойний вигляд, але… на палубу корабля впали три досить великі перлини.

— Це чарівна дрібничка з палацу хана іфритів, — пояснила дочка лицаря. — І досить корисна, як бачите.

Сем густо почервонів, а потім махнув рукою:

— Будемо ще багатшими! Але майте на увазі, що обидва весілля слід грати одночасно. Що з того, що Джек та Шелті вирішили раніше. Я стільки пережив, стільки вистраждав, стільки переніс…

— Семе! Припини! — посміхнулися всі.

— Ну от… — розвів руками позашлюбний син марокканського султана. — Знову затикають рота бідолашному собаці… Де справедливість, га?

«Я Роберт!»

Мабуть, це єдине, що він міг про себе розповісти. Просто Роберт, без усяких там «сер». Нічого не поробиш — вік. Він народився лише два дні тому. Поважна приставка «сер» надавалася лише лицарям, а в лицарі посвячували за великі подвиги. От, скажімо, сера Готварда, друга й наставника маленького Роберта, було посвячено в лицарі за нечувану відвагу в боротьбі з тарганами. Двох він загриз на смерть, а на третьому висів, стиснувши щелепи, до підходу основних сил. Роберт був цілковито впевнений, що здійснить купу подвигів, якщо буде нагода. Ймовірно, уміння хапати випадок за хвіст було в нього уродженим.

Я маю дещо пояснити. І Роберт, і сер Готвард, й інші герої нашої історії не люди. Вони — собаки. Такі маленькі порцелянові собачки різних порід. Але в їхніх грудях б’ються найблагородніші і найчесніші серця, а їхні душі свято віддані високим ідеалам лицарства. Кажуть, що Орден порцелянових лицарів існує дуже давно, і це правда. Собаки не влаштовують кінних турнірів, не носять бойових обладунків, за зброю їм правлять власні зуби, та попри все це вони справжні лицарі, герої аж до кісток. До позавчорашнього дня їх було дванадцять. І от на світ з’явився маленький фокстер’єр — Роберт Тринадцятий.

Сер Готвард, поважний вусатий ризеншнауцер, пояснив Робертові нові прийоми кусання:

— Важливо не просто вхопити (це вміє кожна дворняга), важливо вразити ворога, внести сум’яття в його ряди. Приголомшити, заплутати, ошукати, провести. Здивував — переміг! Ось до тебе, наприклад, суне тарган…

— Де? — нашорошився Роберт.

— Наприклад, я кажу. Отож, він іде просто на тебе і прощупує вусами твою оборону. Що треба робити?

— Кусати! — упевнено заявив малий.

— Вірно, — підтвердив сер Готвард, — але як? Яким чином? Минаючи тактику і стратегію?

— Ні, я тактично відсуну його вуса і стратегічно хапну за ніс!

— Ага, а якщо він великий і важкий і просто змете тебе з дороги?

— Відпущу ніс і дам лапою у вухо, — загорівся Роберт.

— Дурниці! — не витримав сер Готвард. — Великий броньований екземпляр швиргоне тебе вбік, як котушку ниток. Ти маєш думати!

— Еге ж, — кивнуло щеня.

— Виходить, так: підстрибуєш догори і падаєш на спину ворога. Після чого і кусаєш за… за…

— Несмачно… — невдоволено пробурчав Роберт.

— Дурниця, — відмахнувся сер Готвард. — У запалі бою про це не думаєш.

— Це точно, маля, — зауважив басет Лукас, котрий саме прямував повз них. — У бою не до сентиментів: чи ти його, чи він тебе. А ля гер ком а ля гер!

— На війні як на війні… — замислено переклав сер Готвард.

— А головне — нікому не пробачай образ! — продовжував Лукас. — Пам’ятай, що ляпас, нанесений тобі, обпалює обличчя всього лицарства.

— Угу! — натхненно прогарчав Роберт, насупивши брови.

— Ти не нацьковуй його, Лукасе, — попередив басета ризеншнауцер. — Він і так занадто гарячий.

— Я? І не думав навіть, — знизав плечима басет. — Просто я роблю з хлопчиська чоловіка. Авжеж, маля? — і Лукас злегка хряснув Роберта по зашийку.

Звичайно, він не хотів нічого поганого, але від ляпанцю маленьке щеня стрімголов полетіло вбік. Коли воно звелося на рівні, Лукасові стало ніяково.

— Гей, хлопче, ти чого? — ошелешено забурмотів він.

Очі Роберта горіли зеленим вогнем. Мить — і він уже тріпав величезне вухо басета, наче хотів відірвати його зовсім! Бідний Лукас спробував відчепити від себе Роберта, але щеня лише міцніше стискало щелепи.

— Лишенько! Боляче ж! Пусти, дурню! — вибухнув нарешті Лукас. — Та я ж тебе на килимок пущу!

— Р-р-розірву на пелюшки! — тихо прогарчав Роберт, не розтискаючи зубів.

Статечний сер Готвард піймав задні лапи свого учня й спробував відірвати його від Лукаса. Даремно. Якщо вже фокстер’єр зімкнув на чомусь свої щелепи, то їх можна розтиснути лише добрячим кілком. Ніякі вмовляння не допомагали. Лаючись і галасуючи, басет носився взад-вперед сподіваючись, що в Роберта запаморочиться голова. Та дзуськи! Роберт метлявся в повітрі, бовтав лапами, і ніщо не могло погасити в ньому зачарування