Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес - Марго Вольська

– Хвоста ніби нема, – я підморгнула йому. – Кігтів не видно. Копита шукаю.

У відповідь молодий демон весело розсміявся. Судячи з невдоволеного кахикання бібліотекарки, це вийшло аж надто гучно, але ми обидва не стали фіксувати на тому увагу. Джейсон уже тихіше повідомив мені:

– Та я ж не архідемон, я лише другого порядку. Сама розумієш, жодних хвостів, копит чи кігтів. Он, як у Флейма. Він же теж… Другого порядку?

– Та наче, – відповіла я.

Наче ні, але розповідати про це Джейсонові я не буду, я ж не зовсім ідіотка! Не треба йому нічого такого знати.

– Тобі, напевне, краще знати, – для закріплення ефекту додала я. – Це ж ти тут демон. А я лише людина, яка добре розбирається в теорії магії.

Так добре, що зараз жодного закляття з переляку не згадаю, але, знову ж таки, про це йому не обов’язково повідомляти.

– Ми з лордом Флеймом знайомі аж півгодини, – всміхнувся Джейсон. – А ти його, напевне, краще знаєш. Він так відстоював право тебе навчати!

– Правда?

– Еге ж! З чого б то я брехав?

– Та приводів ніби нема, – я важко зітхнула. – Але ні, ми не надто близькі з лордом Флеймом. Просто йому подобається, як я чаклую, от і все. Він вважає, що такий екземпляр, як я, має постійно знаходитись під його наглядом. І це все.

Джейсон схилив голову набік і промовив:

– Ви пов’язані контрактом?

– Ні, і мені здається, що ти не маєш права про таке питати. Хоча я не надто розбираюсь у ваших цих демонічних правилах.

– Головне демонічне правило: про контракт можна мовчати, але не можна брехати.

Як добре, що я не демон.

– Не задавай більше таких питань, – обірвала я його. – Краще скажи, чому ти так сильно хотів в аспірантуру саме до Ес… лорда Флейма, що заради цього нашому завідувачу довелось влаштовувати такий скандал і переконувати нашого декана взяти тебе до себе?..

– А до кого ж ще мене відправляти? – запитально вигнув брови Джейсон. – Було б, зрештою, дуже дивно, якби я, демон, дістався не-демону. Нас же побоюються. Крім того, лорд Флейм здався мені цікавим. Може, ми перетинались в Безодні? Бо я нібито його вже десь бачив.

– Десь бачив? – перепитала я. – Це ж бо де?

– Та якби я пам’ятав.

– Може, десь зіштовхнулись на вулиці.

– Тоді я пам’ятав би його як просто випадкове обличчя. Але ж ні! З ним було пов’язано щось… Щось важливе. Якби ж мені ще згадати, що саме… – він замислено почухав голову. – Гаразд. Зараз це не має жодного значення. Пропоную сконцентруватись на… Інших завданнях. Наприклад, ми ж для чогось прийшли в бібліотеку. То маємо погортати хоч якісь легенди. Наприклад, дивись, найстрашніші архідемони! А ось історія відьомства…

Я потягнулась до останньої, сподіваючись, що побачу там хоч кілька стрічок про сніжних відьом. Вони знайшлись у змісті, але, коли я відкрила потрібний пункт, то лише розчаровано зітхнула. П’ять сторінок розділу, і з них три – це просто ілюстрації. Ще на двох справді виявився текст, але інформація там нічим не відрізнялась від переказаного мені Есмондом. Зрештою, можна було б радіти, що чоловік не збрехав хоча б у деталях, та довіряти прочитаному я все одно не поспішала.

Джейсон же взявся гортати перелік найстрашніших архідемонів.

– Цікаво? – уточнила я.

– Та таке, – похитав головою Джейсон. – Я про багатьох чув. О, диви яке страшне!

Він повернув до мене книгу. На двох її сторінках були портрети. Один – величезний демоняка з червоною шкірою, закрученими рогами, лусочками, подібними до драконячих, на руках… Хвіст його вінчався здоровенним шипом.

З іншого боку стояв усміхнений молодий чоловік, він схрестив руки на грудях так, що було видно довгі чорні кігті, та ніби вдивлявся в моє обличчя. Важко було навіть припустити, що ось цей симпатичний хлопець колись перетворюється на отаку здоровенну потвору.

– Несподівані зміни, – відзначила я. – А що ще там є?

– Та погортай, – знизав плечима Джейсон. – Там багато різного. Такі збірники часто видають, але туди включають або тих архідемонів, що померли, або тих, що під вартою. Бо, розумієш, їх дратує, коли їх називають шалено небезпечними. У на зараз мода на культурне ставлення до людей і таке інше. Рівноправ’я, ну.

– Розумію, – я перегорнула ще одну сторінку.

Спочатку ковзнула поглядом по бойовій формі. Демон був червоним та велетенським, судячи з маленьких приписів збоку. Тоді перевела погляд на другу сторону… І здригнулась.

На мене, здається, дивився Есмонд.

На портреті він здавався старшим, аніж я його знала. Мав важкий, палючий погляд. Волосся спадало чоловікові на лоба, прикриваючи якийсь застарілий шрам, губи він стискав так міцно, що вони немов зливались в одну суцільну смугу. Так, це були відмінності. У всьому ж іншому я вперто впізнавала лорда Есмонда Флейма, і, скільки б не крутила головою, це видиво нікуди не зникало.

Нарешті я зібралась з силами і перегорнула сторінку. Це не може бути Есмонд. Може, то його родич?