Волонтер - Дмитро Білий

Сонце повільно сідало, і все навколо було просякнуте його м’яким вересневим теплом. Здавалося, що теплом дихає і просмолений брезент, яким був застелений дах, і сама комора, і будинок, і подвір’я, і всі сусідні хати, і все село, і взагалі весь світ. Дім, у якому ми жили, розташовувався на краю села — за ним починалися довгі городи, далі зеленів комиш і блимало дзеркало ріки, що крутилася між чагарниками. Сухий і лагідний вітерець ніжно торкався мого обличчя. Я із насолодою розправив плечі й подивився на вулицю. Там мене очікувало ще одне надзвичайно приємне видовище — провулком гордовито йшла дуже красива молода жінка. Це був класичний наддніпрянський тип української красуні, який зустрічається зараз усе рідше і рідше, — із ніжними рисами обличчя, у яких так дивно поєднується селянська природна краса й успадкована від предків-козаків витонченість. Жінка була гарно одягнута і тримала в руках букет квітів. Сонце кидало свої останні промені на світле волосся, забарвлюючи його в тяжкий мідний колір… «Що, друже, замилувався?» — несподівано почув я за спиною голос Степановича. Я мовчки кивнув головою. Так ми і простояли з ним на дасі, аж поки струнка фігура не зникла за поворотом. «Учителька — нещодавно розлучилася», — сказав Степанович, для якого таємниць у світі не існувало, і хвацько провів долонею по вусах. «Отож!» — відповів я і спробував відсунути вбік поламане полотно…

Увесь наступний день Степанович ходив глибоко замислений, кудись зник увечері на півгодини, а вранці майже урочисто повідомив, що поки я спав, він дізнався, що вчительці край необхідно допомогти по господарству, і саме ми можемо зробити всю необхідну роботу. Я відразу зрозумів, що мій щирий приятель Степанович вирішив якось зарадити моїй самотності, але сперечатися з ним не став, тим більше, що через день ми збиралися вже вирушати назад — моя відпустка закінчувалася. Під вечір, коли сонце загойдалося над обрієм, пішли в гості до прекрасної вчительки. Жила вона на іншому краєчку села, і для того щоб дійти до її хати, нам довелося зробити добрячий гак через городи. Я не дуже звертав увагу на звивисті стежки, заглиблений у роздуми про обставини свого «ходіння в народ». Зустріла вчителька — припустимо, її звали Тетяна — нас досить привітно. Далі зробили абсолютно нікчемну столярну роботу, але після її виконання були гостинно запрошені до столу, який більше нагадував виставку народної кулінарії в усіх її варіаціях. Ми для виду почали запевняти вчительку, що нам час уже додому, але, зрозуміло, довго не опиралися. Після першої чарки, принесеного Степановичем «коньяку», розмова пішла собі досить вільно, а після третьої я взагалі відчув у своєму серці глибоку приязнь до нашої чарівної господині. Але не встигли ми допити пляшку, як Степанович похапцем витяг другу, поставив її на стіл і поспіхом почав збиратися, повідомивши нам, що йому терміново треба йти годувати свиней. Я теж підвівся, але Степанович запевнив, що впорається сам, а я вже доберуся пізніше, бо він піде коротким шляхом, а мені треба буде пиляти обхідною дорогою через півсела. Я не став заперечувати, і через хвилину Степанович зник у темряві. Почувався досить непогано — повний стіл, розумна красуня, вечір надворі, зіроньки сяють і так далі… Коротко кажучи, Тетяна і справді виявилася досить цікавою співрозмовницею, і я почувався з нею спокійно й затишно. Від її очей та слів віяло добрим і лагідним теплом, а побілені стіни хатини із рушниками, іконами і старими фотографіями відновлювали в моїй душі солодке відчуття віднайденого хуторянського раю, відчуття, властиве кожному українцю. Коротко кажучи, через мить зрозумів, що хочу перебувати в цьому вечорі і з цією жінкою вічність… Але, пам’ятаючи про пуританські звичаї нашого вітчизняного села, я вирішив не затримуватися для першої зустрічі надовго і приблизно опівночі через силу розпрощався із господинею, домовився про обов’язкову зустріч наступного дня й вирушив у зворотну дорогу.

На небі яскраво сяяв повний місяць і гостинець сільський був залитий рівним сріблистим світлом. Я дійшов до розвилки й зупинився в роздумах. Було між чим обирати — з одного боку, мені надзвичайно кортіло взагалі повернутися до хати, чиї віконця привітно запрошували мене, з іншого боку, міг добратися додому довгою центральною сільською вулицею або значно зрізати шлях, гайнувши прямо понад берегом річки, через балку й городи. Зрозуміло, що за інших обставин я, керуючись принципом, що «козаку сто верств не гак», пішов би собі вздовж вулиці, але душу мою в той час переповнювали такі радісні почуття, що я вирішив закінчити цей день нічною прогулянкою рідною природою. Місяць жваво освітлював усе навкруги, збитися з дороги здавалося неможливим, і до того ж усе було переповнено такою загадковою чарівністю, що я знов згадав про свій намір написати дослідження про роль містики у вітчизняній історії. Таким чином, сміливо вирушив убік від села, подумки складаючи план майбутньої роботи.

Ну далі, як кажуть китайці, «чим вище підіймаєшся на гору, тим вищою вона стає». Шлях, який здалеку та ще при світлі сонця здавався таким простим і коротким, почав поступово перетворюватися на якийсь лабіринт: виникли якісь звивисті додаткові стежки, а берег ріки, такий рівний удень, виявився всіяним якимись ковбанями й густими кущами. Устиг кілька разів улізти в якесь болото й ледь не заплутатися в хащах терну. А тут, немов у стандартному готичному романі, місяць закрили підступні хмари, і все навколо затягнулося чорним мороком. Рештки мого ентузіазму випарувалися із залишками хмелю, і я б давно вже повернувся назад, якби не боявся заблукати ще більше. Тому вперто просувався вперед, щосекунди наштовхуючись на якісь пеньки. Нарешті добрався до балки, пройшов ледь не навпомацки стежиною, яка вела між дерев, і вийшов на відносну рівнину. На моє щастя, хмари трохи розсіялися й зорієнтувався на місцевості. Тепер я перебував у широкій впадині, що більше нагадувала неглибокий кар’єр. За моїми розрахунками, саме за нею й починалися городи, що вели до нашого подвір’я. Хмари зовсім розсіялися й навколо місяця рясно висипали зірки. Я витер піт з лоба й вирушив далі…

Історик N замовк і трохи пожадливо допив своє пиво. Риси