Волонтер - Дмитро Білий
Через півгодини шаленої втечі лейтенант вирішив, що відірвався від переслідувачів. Байдак знеможено прихилився до стовбура велетенського бука. Від довгого бігу та навколишньої тиші голова його йшла обертом. Тепер залишалося вибратися з цієї хащі. Він звично перевірив кількість набоїв у магазині автомата й побрів, провалюючись, у глибоких снігових заметах, насторожено вдивляючись у навколишні дерева.
Заметіль ущухла так само швидко, як і почалася. Лейтенант пройшов уже близько двох кілометрів, як знов гостре відчуття небезпеки охопило його. Він почав вибиратися на гірський схил, як раптом позаду почув тихий голос:
— Стій, руки вгору!
Байдак зупинився, стиснувши автомат. Прямо перед ним виникли, немов з-під снігу, дві постаті. Чорні стволи автоматів похмуро дивилися йому в обличчя. Лейтенант повільно підняв руки. Позаду почулися кроки і хтось невидимий зняв у нього з плеча автомат, вправними рухами обшукав, витяг з внутрішньої кишені медальйон і висмикнув з кобури ТТ.
— Пішли! — знов почув він голос за спиною. Незнайомці були одягнуті в короткі кожухи, на шапках були начеплені кокарди з тризубами.
«Тепер гаплик, що ж, невдовзі зі своїми хлопцями-розвідниками зустрінуся,» — без жодних емоцій подумав старший лейтенант.
Не встигли вони пройти й сотні кроків, як назустріч їм вийшли ще близько двох десятків озброєних людей — попереду йшов сивий чоловік з довгими вусами.
— Пане сотенний, — звернувся до нього один із тих, що вели Байдака, — захопили неподалік цього, здається, один з тих, що мали нас чекати вздовж кордону.
Сотенний уважно подивився на лейтенанта.
— Що за стрілянина була неподалік з годину тому? — жорстким голосом запитав він.
Байдак криво посміхнувся:
— Хіба не ваші проривалися?
Сивий переглянувся з іншими. На мить по його обличчю ковзнув здивований вираз. Він замислився, потім знов уважно подивився на Байдака. Здається, він зрозумів, що більше від лейтенанта нічого не довідається.
Сотенний підійшов ближче до лейтенанта, вдивляючись йому в очі. У погляді старший лейтенант ясно прочитав свій смертельний вирок. Він знав, що повстанці, як правило, полонених червоноармійців не розстрілювали, але тепер вони таємно намагалися проскочити через кордон і тому свідків не залишали. «У будь-якому разі не відпустять. Швидше б пристрелили!» — втомлено подумав Байдак.
Сотенний кивнув головою охоронцям Байдака. Лейтенант відчув поштовх у спину і слухняно пішов у напрямі дерев, що біліли над яром.
— Знімай маскхалат, — спокійно сказав один з охоронців. Байдак побачив, як другий тягне з-за халяви широкий мисливський ніж.
— Зачекайте, хлопці! — почувся позаду голос сотенного. Лейтенант озирнувся. Сотенний ішов до них. «Що їм ще треба?» — майже невдоволено подумав Байдак. Сотенний підійшов до них і протягнув лейтенанту долоню, на якій лежав медальйон:
— Звідки в тебе?
Їх розмова не зайняла й кількох хвилин.
— Хлопця не Дашевським звали? — наприкінці короткої розповіді лейтенанта несподівано запитав сотенний Шугай. Байдак ошелешено подивився на нього й кивнув головою. Той помовчав якусь мить, здавалося, його думки раптом понеслися кудись у довгі краї і минулі часи.
— Слухай, — несподівано м’яким голосом запитав сотенний, поклавши руку на плече лейтенанта, — ти обіцяєш, що до своїх тільки вранці вийдеш?
Байдак мовчки кивнув головою.
— Друже Гомін, — звернувся Шугай до одного зі своїх бійців, — віддай лейтенантові автомат.
Повстанець простягнув йому зброю.
— Слухай, твоїх хлопців перебили не наші, бережи медальйон, — тільки і сказав Байдаку сотенний.
Через кілька секунд повстанський відділ зник у білій імлі…
Уранці наступного дня старший лейтенант Байдак повернувся до місця дислокації своєї частини й відразу був заарештований, ще через місяць — засуджений на десять років за п’ятдесят восьмою статтею…
12Україна, наш час
Тремтіння землі
Маршрутка, яку ми зловили на об’їзній дорозі, неслася порожньою трасою, за пару годин ми мали під’їхати до невеличкої приміської залізничної станції. Марина, незважаючи на карколомні події цієї ночі, спала, схиливши голову мені на плече й міцно охопивши мою руку. Згадалися ті минулі недовгі місяці, коли вона засинала, немов дитина, обнімаючи своїми тонкими руками мій лікоть… «Утім, — думав я, дивлячись на вогники, що блимали вздовж траси, — Марина й зараз залишається дитиною. Гарненькою двадцятирічною дитиною. Яскравою, спонтанною, живою й дуже наївною. Дитиною, що не розуміє, які страждання вона приносить іншим людям, дитиною, що відчайдушно дряпається крутими сходинами життя, не розуміючи, до якої прірви ці сходини ведуть…» Але цієї ночі вона поводилася досить гідно, і я вже не так шкодував, що вона звалилася