Волонтер - Дмитро Білий
Потім згадав про пакунок, який лежав у внутрішній кишені моєї куртки, і думки мої знову зосередилися на тому, що відбулося. Я все ніяк не міг позбавитися відчуття, що вир останніх подій, який втягував мене все більше й більше, пов’язаний з таємницею, розв’язання якої знаходилося далеко поза межами моїх уявлень про природу звичного світу. А коли з’явилися в мене сумніви щодо реальності звичних уявлень про навколишній світ? Чомусь пригадав розмову, яка відбулася минулої зими з колишнім однокурсником, більш відомим серед кола моїх друзів під прізвиськом «історик N1». Я дивився на дорогу, якою неслася машина, і поступово поринав думками в той зимовий вечір, коли ми, давні приятелі, зібралися за старою традицією випити спиртного й потеревенити…
— Так ви що, справді вважаєте, що все має свій початок і свій фінал? Щодо мене, то я цей погляд, породжений гнітючою добою позитивізму, абсолютно не приймаю… — історик N войовничо підніс свій келих із «Шабським рубіном», і з викликом подивився на нас, — колись комусь прийшла в голову божевільна ідея, що все можна стратифікувати, розділити на класи, підвиди, епохи й періоди, а отже, усе стає зрозумілим і все людство з його минулим, сучасним і майбутнім опиняється під рукою, немов альбом із колекцією метеликів.
— Але наукове дослідження, тим більше історичне наукове дослідження вимагає періодизації! — трохи ображено заперечив аспірант Брутенко, який нещодавно отримав грант Сороса за розробку теми «Досвід подолання тоталітаризму на пострадянському просторі».
— Юначе! — грізно зауважив історик N. хоча сам випереджав аспіранта на життєвих перегонах не більше ніж на десять років. — Юначе! — повторив він і уважно подивився на аспіранта крізь келих примруженим оком, яке відразу запалало трансцендентним червоним кольором. — А вам ніколи не здавалося, що це допомагає замести сліди?
— Ну, я розумію, що ти в інституті внутрішніх справ лекції читаєш, але прошу конкретніше… — утрутився в розмову лікар Щаденко.
— Що ж не зрозуміло? — історик N повільно випив вино й заплющив очі, потім поставив келих на стіл і трохи рвучко нахилився до співрозмовників. — Дуже просто. Наприклад, була революція, а потім терор, а потім війна..
— Ну так що? — запитав лікар.
— У тому то і вся справа — у тому, що були, але немов минули! Ми, історики, поставили дати початку й кінця цих невеселих подій і тим самим закрили справу за давністю часу. Читає людина, наприклад, підручник, гортає сторінки, і це все для неї відбувається в якомусь віртуально-книжковому просторі. Коротше — що було, те загуло. І ми не те що забули, а вже й не віриться, що це справді колись відбувалося.
— А хіба не так? Усе тече, усе змінюється, тобто в одну річку два рази не влізеш, — не вгамовувався Щаденко.
— Не влізеш… — саркастично вимовив історик N і задумливо покрутив порожньою пляшкою. — Тут хоча б взагалі з неї вилізти.
— Що там! Треба жити сьогоденням, а історія так собі — Палп Фікшн, — безтурботно закинув колишній інженер, а нині людина із загадковим фахом шоу-мейкера Ед Ребров. — А щодо війн чи революцій народна мудрість узагалі каже — «Врем’я таке було».
Історик N, який традиційно опинився в облозі критичних зауважень товариства, вронив:
— Народна мудрість… Народна мудрість… Народна лоботомія це, а не народна мудрість!
Диспут перервала поява фермера Чумаченка, який стабілізував ситуацію пляшкою традиційного високоякісного домашняку й доброю торбою плодів своєї хуторянської праці. Але не встигла піти по колу і друга чарка, як невгамовний аспірант Брутенко за інерцією піддав куті меду:
— Ну то добре, ми ж розуміємо — причинно-наслідкові звязки, пам’ять про минуле, формування історичної свідомості й таке інше…
— Ні чорта ми не розуміємо! — раптово вибухнув від цих слів історик N, який весь цей час про щось напружено думав. — Невже ви не розумієте, що все минуле тільки починається?!
Товариство завмерло, а лікар Щаденко замислено глянув на повну чарку історика.
Розмова далі не в’язалася. Трохи погомоніли, трохи поспівали, але всім було якось ніяково — може, від того, що весь час історик N попри свою колишню товариську й веселу вдачу зберігав вперту мовчанку й зосереджено розглядав спалахи електричного каміну. Я здогадався, що в такому стані його думки і спогади блукають у якихось далеких і потойбічних світах. Раніше за всі п’ятнадцять років нашої щирої дружби я ніколи не бачив його таким.
Невдовзі компанія почала розходитися. Історик N збирався останнім. Хтось переможно кинув йому пару кпинів, але історик N ніяк на них не відреагував, мовчки надягнув старе пальто, ніяково кивнув нам і пішов темним провулком.
На вулиці м’яко падав сніг. Ми розпрощалися й розбрелися засніженими вулицями. Трамвайна зупинка, де я мав шанс дочекатися чергового транспорту, була за три квартали. Я вже майже дійшов до неї, як дивний неспокій примусив мене розвернутися, і я швидко пішов навздогін історикові N. Причиною того, мабуть, була його остання загадкова теза. Через п’ять хвилин я побачив темну постать, що повільно шкандибала по напівзаметеному тротуарі вздовж широкої центральної вулиці. Була досить пізня година — випадкові машини зі сліпучими фарами проносилися крізь лапатий сніг, що все густіше валив з темних небес. Дивно було споглядати трохи згорблену поставу мого старого друга. Історик N зупинився — спалахнув вогник запальнички. Вітер кілька разів гасив її, але історик N мав досить уперту вдачу й невдовзі побрів далі вже із запаленою цигаркою, немов Діоген із ліхтарем.
Я наздогнав його й необачливо ляснув по плечах. Через мить на моєму горлі опинилася холодна п’ятірня, а перед обличчям загойдався занесений для нокауту кулак. Через мить історик N ввічливо і трохи зніяковіло витрушував від снігу моє пальто:
— Ну, попереджати треба, узагалі.
— Не знаю, який з тебе історик, а от каратист в тобі дійсно пропадає… — пробурмотів я, вочевидь,
