Волонтер - Дмитро Білий

— Треба тікати! — придушеним голосом сказала вона Але цей акт гри треба було доводити до кінця. Я нахилився над незнайомцем і обшукав його — як я і здогадувався, під курткою в нього виявилася кобура із здоровенною «береттою», більше нічого — жодних документів, ключів і так далі. Раптом мої пальці відчули в боковій кишені «бізона» якийсь круглий предмет — я витягнув його — це був досить масивний значок, але часу роздивлятися цей значок у мене не було. Я поклав його собі в кишеню, сунув «беретту» за пояс і тицьнув свій револьвер Марині:

— Стій над ним, якщо очухається — лупи стволом по черепі.

Марина схопила револьвер: було помітно, що мої інструкції вона буде виконувати зі щирим ентузіазмом.

Я підскочив до гранітного блоку, під яким розраховував знайти схованку. Мені ледь вдалося відсунути його — там дійсно був ретельно запакований у целофан згорток.

— Усе, тепер тікаємо! — я схопив Марину за руку, підхопив торби й побіг углиб лісу.

У голові майнула думка: «Чи не забагато переможених ворогів для однієї ночі?»

З кінця 1945 року частина, з якій служив старший лейтенант Байдак, стояла в невеликому чехословацькому містечку, яке розташовувалося в Карпатах на кордоні з УРСР. Розвідники, які традиційно займали неофіційне місце привілейованого підрозділу, відверто нудилися в очікуванні демобілізації. Особливих справ не було, начальство частини було зайняте, головним чином, морокою з новим поповненням, тому рядові регулярно пиячили, зваблювали місцевих дівчат і полювали в горах.

Іван Байдак помітно змінився, більшу частину часу він проводив на самоті. Замислено сидів десь у лісі й дивився на гірські схили. Війна закінчилася. Ні особливих нагород, ні чинів лейтенант так і не отримав, але це його бентежило найменше. Тільки все частіше й частіше дивився він на старовинний китайський медальйон, заглиблюючись у дивовижні ієрогліфи й малюнки, немовби намагаючись розплутати таємницю, приховану за цією важкою бронзою.

Інколи далеко в горах, по той бік кордону, спалахувала стрілянина — чи то частини НКВС ганялися за куренями таємничої Повстанської Армії, про яку серед розвідників ходило немало чуток, чи то навпаки. Але старший лейтенант немов відсторонився від тої крові, яка ще густо продовжувала поливати карпатські схили. Де блукали його думки? Можливо, він очікував того часу, коли медальйон проявить себе?

І такий час настав…

…Підполковник Черепахін тицьнув у карту:

— Ось цей сектор вам належить перекрити. Повторюю ще раз: озброєна банда німецько-українських буржуазних націоналістів прорвала заслони й тепер намагається перетнути радянсько-чехословацький кордон. Недооцінювати небезпеку не слід — банда добре озброєна, ці фашисти в партизанській війні досить досвідчені. Якщо банда прорветься на твоєму секторі — будеш відповідати головою.

Лейтенант Іван Байдак (якого вже встигли в полку охрестити «вічним лейтенантом») похмуро кивнув головою. Відпочинок для розвідників закінчувався…

Смереки нависали зверху, немов вороги, готові кожну мить стрибнути на голову необережному розвідникові. Невеличкий ланцюжок бійців у білих маскхалатах обережно просувався в бік визначеного сектора. Десь попереду, метрів за тридцять від головної частини, обережно пересувалася трійка бійців.

«Дідько його знає, нащо ми тут човгаємо», — похмуро думав лейтенант, уважно вдивляючись у навколишні засипані пухнастим снігом хащі. Якщо Бог і створив куточки природи навмисно для засідок, то тепер відділення розвідників потрапило саме в такий край.

Через півкілометра розвідники мали дістатися позиції для засідки. Та поки що вони йшли по самому дні глибокого байраку. «Не дай Боже ті хлопаки дісталися сюди першими!» — знов дурні думки пхалися в лейтенантову голову. Навколишній ліс дихав дивовижним спокоєм, але досвідчений старший лейтенант розумів, що ось так дихає сама смерть.

Коли до місця розташування залишилося близько двохсот метрів, Байдак підняв руку. Вишколені розвідники завмерли. Щось небезпечне відчув старший лейтенант у повітрі, у цьому навколишньому спокої…

Сержант Шевченко зупинився біля лейтенанта.

— Передових зачекаємо, — тихо відповів Байдак, не дивлячись у його бік. Шевченко зняв з плеча автомат і озирнувся навкруги.

Минуло кілька хвилин. Раптово піднявся вітер і повалив густий сніг із гілок. Лейтенант, стримуючи подих, напружено вдивлявся в білий туман попереду. Нарешті він побачив дві білі постаті, які йшли в їх бік, каптури маскхалатів закривали їх обличчя.

— О, наші! — радісно вигукнув Шевченко, закинув ППШ за спину й пішов їм назустріч.

Лейтенант хотів його зупинити, але не встиг. Він побачив, як сержант підійшов до першого, як тіпнувся, намагаючись зірвати автомат, як у світлі такого яскравого зимового сонця зблиснув ніж у руці «розвідника».

— До бою! — загорлав Байдак, перехоплюючи автомат. Сержант зі здивованим виразом обличчя повільно сідав на сніг, на його маскхалаті повільно розпливалася червона пляма.

Лейтенант побачив, як навколо нього, збиваючи фонтанчики снігу, почали робити свої фатальні креслення кулеметні черги. Він стрибнув, щоб вирватися із цього погибельного рисунку. Позаду нього, мов ляльки в якомусь пекельному театрі, валилися цвіт і краса полкової розвідки, і на їх маскхалатах невидимий, але напрочуд здібний майстер гаптував червоні стрічки. Байдак підхопився і, випустивши навмання кілька черг, кинувся до невеличкого потічка, що тік між схилами гір. Чоботи його пробили тонку кригу й він побіг, грузнучи в потічку, угору, на ходу відстрілюючись від білих постатей, які, немов примари, виникали позаду. Потім він оступився й покотився кудись униз. Зрештою, у горах так інколи буває — тобі здається, що дерешся вгору, а виявляється, ти сходиш до її підніжжя. Щось біле з чорною зброєю в руках метнулося йому навперейми. Вони зчепилися