Відродження - Стівен Кінг
Ми відіграли з сьомої до десятої тридцять, з двадцятихвилинною перервою близько дев’ятої, коли Норм і Кенні поклали свої інструменти на підлогу, вимкнули підсилювачі й вискочили надвір покурити. Для мене ті години спливли, немов уві сні, тому я не здивувався, коли під час одного з повільних танців (здається, ми грали «Хто зупинить дощ»), повз нас провальсували мої мама й тато.
Мамина голова лежала в тата на плечі. Її очі були заплющені, а на губах грала замріяна усмішка. Тато тримав очі розплющеними, і коли вони проминали естраду, він мені підморгнув. Соромитися їхньої присутності не було потреби — на танці в старшій школі й на дискотеки поліцейської спортивної ліги, які влаштовували на ролердромі в Льюїстоні, пускали тільки дітей, але коли ми грали в «Юріка Ґранжі» чи в Ґейт-Фолзі на запрошення ордену Лосів і Амветів[55], то туди завше приходило чимало дорослих. Єдине було паскудно в першому виступі — деякі друзі Астрід прийшли на танці, а її самої не було.
Мої батьки пішли рано, і Норм відвіз мене додому в старому мікроавтобусі. Ми всі були під кайфом від успіху: сміялися й пригадували концерт у всіх подробицях, — тож коли Норм простягнув мені купюру десять доларів, до мене не дійшло, що це.
— Твоя частка, — пояснив він. — Нам платять по п’ятдесят за виступ. Двадцятка мені, бо машина моя і я соліст, а вам по десятці.
Я взяв гроші, досі почуваючись, немов хлопчик уві сні, і до болю натрудженою лівою рукою посунув бічні дверцята вбік.
— Репетиція в четвер, — сказав Норм. — Цього разу музкімната після уроків. Але додому я тебе підкинути не зможу. Батько хоче, щоб я допоміг йому пофарбувати будинок у Касл-Року.
Я сказав, що це не проблема. Якщо Кон не зможе відвезти мене, я зловлю машину. Більшість людей, які їздили трасою 9 між Ґейтс-Фолз і Гарлоу, знали мене й підкинули б додому.
— Тобі треба попрацювати над «Кароокою». Ти відставав.
Я сказав, що попрацюю.
— А ще, Джеймі…
Я подивився на Норма.
— Загалом ти впорався добре.
— Краще, ніж Нюхло, — сказав Пол.
— Набагато краще, ніж те гальмо, — додав Кенні.
Це майже компенсувало відсутність на танцях Астрід.
Батько вже пішов спати, але мама сиділа на кухні з чашкою чаю. Вона перевдяглася у фланелеву сорочку, але макіяжу ще не зняла, і я подумав, що вона дуже симпатична. А коли всміхнулась, я побачив, що в очах у неї стоять сльози.
— Мам? Що з тобою?
— Нічого, — відповіла вона. — Я просто радію за тебе, Джеймі. І трохи боюся.
— Не треба. — І я її обійняв.
— Ти не почнеш курити з тими хлопцями? Пообіцяй мені.
— Мам, я вже обіцяв.
— Пообіцяй ще раз.
Я пообіцяв. Давати обіцянки, коли тобі чотирнадцять, простіше навіть, ніж пітніти.
Нагорі Кон лежав у ліжку й читав наукову літературу. Мені було важко повірити в те, що хтось може таке читати задля власної втіхи (особливо крутий футболіст), але Конні читав. Поклавши книжку, він сказав:
— Ти непогано відіграв.
— А ти звідкіля знаєш?
Він усміхнувся.
— Я підглядав. Одну хвилинку. Ти грав ту кретинячу пісеньку.
«Дикунку». Мені навіть питати не треба було.
* * * * *
Увечері наступної п’ятниці ми відіграли в Амветів, а в суботу — на танцях у старшій школі. Тут Норм поміняв слова з «Я свого серця більше не мучу» на «Я свого перця більше не дрочу». Вчителі-наглядачі не помітили, вони на слова ніколи уваги не звертали, зате помітили діти, і були в захваті. Достатньо великий спортзал у Ґейтс сам по собі був підсилювачем, і звучання нашої музики, особливо по-справжньому гучних пісень, як «Хороша любов», приголомшувало. Перефразовуючи гурт «Слейд», ми, пацани, пошуміли шо треба. На перерві Кенні з Нормом і Полом пішли на місце для куріння, і я подався за ними.
Там уже тусувалися кілька дівчат, і одна з них була Гетті Ґрір, та, яка попестила Нормів зад того дня, коли мене прослуховували. Вона оповила його руками за шию і притислася всім тілом. Він увіпхав руки в задні кишені її джинсів, щоб підтягти поближче до себе. Я старався не витріщатися.
Десь іззаду донісся несміливий голос.
— Джеймі?
Я обернувся. Астрід. На ній була пряма біла спідничка і синя блузка-безрукавка. Розпущене волосся, яке вона раніше збирала у строгий шкільний хвостик, тепер вільно обрамляло її обличчя.
— Привіт, — сказав я. А оскільки цього було якось наче недостатньо: — Привіт, Астрід. Я тебе не бачив у залі.
— Я пізно прийшла, бо довелося чекати Бонні та її тата, вони мене підвозили. Ви так класно граєте.
— Дякую.
Норм і Гетті затято цілувалися. Норм це робив шумно, і звук трохи нагадував мамин «Електролюкс». Неподалік лизалася ще одна, тихіша парочка, однак Астрід наче й не помічала. Її сяючі очі не відривалися від мого обличчя. У вухах у неї були сережки-жабки. Сині жабки, під колір її блузки. У такі моменти помічаєш усе.
Вона тим часом нібито чекала, коли я щось скажу, тож я підсилив свою попередню ремарку:
— Дуже дякую.
— Ти будеш курити?
— Я? — Раптом подумалося, що вона шпигує за дорученням моєї мами. — Я не курю.
— То, може, проведеш мене до зали?
Я провів її до зали. Між місцем для куріння та запасним виходом спортзали було чотириста ярдів. Я шкодував, що не чотири милі.
— Ти прийшла з кимось? — спитав я.
— Лише з Бонні й Карлою, — відповіла вона. — Не з хлопцем. Мама й тато не дозволяють мені ходити з хлопцями, поки не буде п’ятнадцять.
І немов бажаючи показати мені, що вона думає про цю дурну заборону, взяла мене за руку. Коли ми підійшли до чорного ходу, вона подивилася на мене знизу вгору. Я мало не поцілував її тоді, але не наважився.
Хлопці бувають гальмонутими.
* * * * *
Коли після танців ми завантажували барабанну установку Пола в мікроавтобус, Норм заговорив зі мною суворим, мало не батьківським тоном.
— Після перерви ти тупо лажав. Що з тобою було?
— Не знаю. Вибач. Наступного разу буде краще.
— Сподіваюся. Добре граємо — кличуть виступати. Погано граємо — не кличуть. — Він погладив борт мікроавтобуса. — Петсі на повітряних бульбашках не їздить, і я теж.
— То через ту
