Козацький оберіг - Дмитро Білий
Мамай легко скочив у сідло, і його кінь, тільки відчувши вершника, відразу, майже не торкаючись копитами землі, понісся вдалечінь по безкрайньому степу.
Наступного ранку Данько попрощався з отцем Григорієм і разом з козаком Голотою виїхав у далеку дорогу.
Частина ІІ
Майстер великого степу
Глава 1. Кобзар Будник
Під вечір Данько й козак Голота доїхали до байраку, у якому колись знаходився зимівник козака Грому, спалений дванадцять років тому головорізами Чалми-бека.
Тепер, через стільки років ніщо вже не нагадувало про те, що тут колись було поважне козацьке господарство. Байрак зеленів деревами та непролазними кущами. Голота й Данько, уважно прислухаючись до тихого шелесту дерев, проїхали майже весь байрак, поки не побачили сивого чоловіка у випаленій сонцем і степовими вітрами старий свитці. Він сидів між зеленими тернами, і здавалося, увесь поринув у свої думки. Поруч із ним у шкіряному чохлі лежала кобза.
Декілька разів за своє життя Данько бачив мандрівних співців: кобзарів, бандуристів і лірників. Вони заходили до замку, мандруючи своїми шляхами, і грали, сидячи під капличкою або на площі, свої тужливі думи і псалми. Зазвичай це були сліпі старі діди, а з ними — хлопці-поводирі. Завжди навколо співців збирався великий натовп людей. Усі уважно слухали, намагаючись не пропустити жодного слова з довгих наспівів. Данько чув, як козаки казали про них:
— Голосами кобзарів сам Бог та славні душі наших пращурів до нас промовляють; хто кобзаря зневажить, той тяжкий гріх на душу положить.
Данько сам, затиснувшись поміж людей, які зібралися послухати мандрівного перебендю, мов зачарований слухав, як під неспішний перебір дзвінких струн лилися співи-оповіді про давно минулі справи, про козацькі звитяги та про страждання невільників у тяжкій неволі.
А потім, дивлячись, як зникає у степу постать старого з бандурою чи кобзою за спиною, відчував Данько заздрість до хлопця, що йде з мандрівним музикантом. Данькові теж хотілося піти в далекі краї, побачити дивні міста, ночувати у відкритому степу та по ярах, слухати кобзарські пісні й бачити навколо себе уважні обличчя слухачів.
А тепер, відчуваючи, що йому випала нагода стати поводирем у такого славного й поважного кобзаря, Данько страшенно хвилювався. Утім, коли хлопець нарешті побачив Будника, то відразу заспокоївся. Обличчя і вся постава старого випромінювали добрий спокій, що відразу огортав усіх, хто наближався до нього.
Кобзар стояв, піднявши голову, наче прислухаючись, його незрячі очі були розплющені, але дивно нерухомі.
— Вітаю тебе, славний козаче Голото, — промовив кобзар, тільки вони наблизилися, — чув, як ти із товариством зайд магістерських розігнав і замок від них відбив. — Тут кобзар посміхнувся й додав: — А з тобою, певно, малий, з яким нам подорожувати до Кафи доведеться?
Данько здивовано глянув на Голоту. Козак зіскочив з коня і, чемно вклонившись сліпому, сказав:
— Добридень вам, пане Буднику!
Данько теж поквапливо зіскочив зі свого коня і якнайґречніше привітав кобзаря.
— Ну що ж, панове, може трохи попоїмо, перед тим, як у дорогу рушати, — кобзар показав рукою на розстелений рушник із окрайцем хліба, декількома цибулинами і шматком сала.
Вони розсілися навколо рушника. Данько узяв маленький дуже гострий ніж із наполовину сточеним лезом і почав нарізати сало та хліб. Весь цей час він не зводив очей з кобзаря, зацікавлено розглядаючи його засмагле на сонці обличчя, сиве волосся, довгі білі вуса, а головне — застиглі очі. Данькові здалося, що Будник бачить краще за інших. Тільки погляд його був спрямований у якусь незвідану далечінь, недосяжну для звичайної людини.
На прохання кобзаря Голота розповів про те, як замок захопили кнехти магістра, і як фортецю, багато в чому завдяки Данькові, вдалося з боєм назад повернути.
— Молодець, хлопче, — кобзар повернув голову до Данька, — славним лицарем будеш… А у вас небезпечна виправа була. Як довелося мені бувати на Волощині, багато недоброго чув я про криваві та ворохобні вчинки цього магістра.
— Будемо сподіватися, що після такого одкоша Луціус до наших степів не сунеться, — відповів Голота.
Обличчя Будника похмурніло, і він сказав:
— Цей не прийде, знайдуться інші — занадто багато пройдисвітів ласих до нашої України у світі ще є.
— На те й шаблі в нас при боці, — рішуче відповів Голота.
Кобзар Будник трохи помовчав, роздумуючи, і додав:
— На те й Оберіг пращури наші створили…
Коли вони закінчили обідати, Будник підвівся і вклонився Голоті:
— Пане Голото, шлях перед нам далекий, тому, як на те ваша ласка, вирушимо ми із Даньком у подорож.
— Помагай вам Боже! — коротко відповів Голота, низько вклонився, стрибнув у сідло й махнув рукою Данькові: — Бувай здоровий, козаче, повертайся швидше до нашого коша!
Будник закинув за спину легку кобзу, Данько навіть почув, як тихо задзвеніли її струни, взяв у праву руку довгий ціпок, а ліву поклав хлопцеві на плече.
— Ну що, друже, — тихо сказав він, дивлячись вперед незрячими очима, — уже від першого кроку довгий шлях коротшим стає. З Богом!
— З Богом! — одізвався Данько, — і вони вирушили в той бік, де сонце встає.
Глава 2. Степові мандрівники
Уже з тиждень йшли вони степом. Кобзар ступав, спираючись на ціпок, нібито повільно, але навіть швидконогий Данько ледь встигав за ним. Ночували вони у степових байраках, якщо ті траплялися дорогою, а якщо ні — то й у відкритому степу. Готуючись до ночівлі, Данько збирав хмиз, розпалював багаття й готував вечерю з харчів, які були в Будника, або з тих, що передав хлопцеві на дорогу козак Голота.
У цей час Будник, примостившись на землі, витягав з чохла свою кобзу, обережно протирав її м’якою ганчіркою і прикладав голову до її широкої потемнілої від сонця деки. Данькові здавалося в ці хвилини, що кобзар без слів розмовляє з нею. Потім музикант м’яко торкався довгими пальцями срібних струн, і вони відгукувалися ніжними звуками, які, сплітаючись між собою, створювали мелодію, що заворожувала і примушувала зачаровано застигати на місці. Погравши якісь акорди, уривки знайомих і незнайомих Данькові мелодій, кобзар обережно вкладав інструмент у чохол і, вкладаючись спати, клав перед собою на завбачливо складане гілля або оберемок трав.
У першу ж ночівлю перед сном кобзар обійшов навколо місця, де вони готувалися спати, і розкидав довгі стеблини білої трави, які витягнув з торби. Данько згадав, що час від часу, поки вони йшли, кобзар зупинявся, нахилявся і, проводячи над степовими травами долонями, вибирав такі білі стеблини та кидав собі в торбу. Тоді Данько вирішив, що
