Козацький оберіг - Дмитро Білий

Данько у відчаї дивився, як тікає магістр, забираючи панну Ярину, і гіркі сльози покотилися по його вкритих пилом щоках. Щоб відчай остаточно не переміг, хлопець зчепив зуби, стиснув кулаки і рішуче подумав: «Ну постривай же, клятий Луціусе, я до тебе ще доберуся і Ярину визволю!»

Глава 21. Ніж, встромлений у землю

На замковій площі тріскотіла палаюча дерев’яна будівля. З гуркотом, догораючи, палали дошки, з яких вона була збита.

Люди збирали убитих і поранених, журились, раділи звільненню і згадували страшні події останніх днів. Данько нарешті відшукав отця Григорія. Той, не вірячи очам своїм, радісно обняв малого й розчулено заплакав. Данько відпросився в панотця піти подивитися, як отаборилися козаки, чи всі вони живі-здорові. Він прибіг до своїх старших товаришів, які палили велике вогнище, і в його світлі перев’язували рани, з полегшенням помітив, що всі козаки були на місці, і непомітно сам для себе заснув, прихилившись спиною до напіврозваленого паркану.

Наступного дня люд взявся наводити лад у замку. Загрюкали сокири, забряжчали пили, зводячи нові будинки.

Козак Голота, який замість тяжко пораненого соцького взяв на себе керування замком, намагався якомога краще підготувати фортецю до оборони.

Але готових до бою людей було дуже мало. Більше половини козаків та вцілілих латників залоги було поранено, п’ятнадцятеро сильних чоловіків було вбито.

Під вечір, коли Голота вже розіслав по стінах сторожу й виставив варту біля брами, до нього підійшов козак Мамай, ведучи свого коня.

— Час мені вирушати, — сказав він Голоті, — але наостанок треба мені з тобою й Даньком трохи порозмовляти.

Козак Голота озирнувся — Данько, який цілий день не відставав від нього ні на крок, сидів неподалік, статечно спостерігаючи, як пушкар Копиця ладнає свою гармату.

Немовби почувши слова козака Мамая, хлопець озирнувся. Голота махнув йому рукою, і Данько, миттю збігши сходами вежі, опинився біля козаків.

Козак Мамай посміхнувся скрізь вуса:

— Ну як, козаче, вже відпочив після своїх ратних звитяг?

Данько потиснув плечима, всім виглядом показуючи, що ратні звитяги для нього справа звична.

Козаки мимоволі розсміялися. Вони втрьох вийшли за браму, перейшли міст і вийшли на дорогу.

— Багато про що ми за цей час довідалися, та ще більше загадок з’явилося, — промовив козак Мамай, — але все, що у світі робиться, рано чи пізно з’ясується. Головне, що хотів я вам сказати: надходить час об’єднати частини Оберега. І так вже сталося, Даньку, що ніхто, крім тебе, цього зробити не може. Батько твій є одним із Майстрів, який може першу частину Оберега відновити. Довідався я, що його зараз у своїй в’язниці Чалма-бек тримає. В’язниця ця поблизу каменоломень при місті Кафі знаходиться. Часу гаяти не можна, тому треба тобі, Даньку, уже зранку в подорож вирушати. Ти, братчику Голото, відвези його до того місця, де зимівник Грому стояв. Там завтра на вас буде чекати голова кобзарського цеху Будник. Ось він з Даньком до Кафи й відправиться. Він шлях добре знає — не раз ходив туди наших бідних невільників викупати. За законами Дикого Поля, сліпих бандуристів ординці не чіпають, а ти, Данько, з ним за поводиря підеш. Може, дасть Бог, визволиш свого батька, хлопче, а той вже знає, де іншу частину Оберега шукати. Тяжко вам буде, але з тобою Печать Зберігачів, вона тобі ще не раз допоможе, хоча занадто багато недобрих сил за нею полює. Тому бережи цю Печать більше, ніж зіницю ока.

Від слів козака Мамая серце Данька забилося у грудях, мов птах, готовий піднестися в небо. Звістка про майбутню подорож і лякала його, і водночас нестримно приваблювала. Так що він був готовий відправитися в далекі мандри хоч зараз.

— Ти, Голото, — продовжив козак Мамай, — дочекайся, коли соцький видужає, — вояка він міцний, так що недовго залишилося, і збирай козаків. З’явився у степах славний лицар Байда, який навколо себе степове козацьке товариство гуртує. Ти йому зі своїми орлами ще в добрій нагоді станеш. Збирається він на острові Хортиці збудувати столицю козацьку, так що поспішай йому на допомогу. А мені вже час рушати. Сагайдак для стріл і піхви для шаблі я заховаю там, де дійство відновлення Оберега має відбутися. Про це місце, Даньку, прочитаєш у Книзі Низовій, якщо зможеш до неї дістатися.

— Слухай, Мамаю, — раптом із тривогою запитав Голота, — ти ось виїжджаєш, а як раптом Чалма-бек на замок із ордою наскочить?

Козак Мамай мовчки звернув з дороги й пішов у відкритий степ. Козак Голота й Данько пішли за ним. Нарешті, козак Мамай зупинився й витягнув з-за халяви чобота короткий ніж — захалявник. Данько встиг помітити на лезі дивні вигравірувані візерунки. Козак Мамай встромив ніж у землю, присів на одне коліно і приклав вухо до руків’я. Піднявши голову, козак Мамай промовив:

— Чалма-бек вже довідався про те, що замок вдалося визволити й магістра Луціуса подолати, тому він свою орду назад повернув.

Данько аж роззявив рота від здивування, навіть по обличчю Голоти сковзнула тінь.

— Дядьку Мамаю, а можна мені послухати? — не витримав Данько.

Козак Мамай посміхнувся, допитливо подивився на Данька і сказав:

— А чому б і ні, братику?

Данько, намагаючись повністю повторити рухи козака Мамая, нахилився до встромленого в землю ножа і приклав вухо до руків’я. Спочатку він нічого не почув, але поступово звичні звуки ранкового степу кудись поділися, кудись поділися й сам ранок, і козак Мамай. Данько, щоб краще почути, заплющив очі. Йому здалося, що руків’я майже непомітно тремтить, але це тремтіння поступово передалося й Данькові, а потім охопило все його тіло. Тепер хлопець добре чув тупіт копит сотень, а може й тисяч коней, які летіли широким, випаленим степом. Було в цьому тупоті щось нестримне, моторошне й невідворотне. Але цей тупіт, віддаляючись, поступово стихав.

Данько розкрив очі й обережно підняв голову, ошелешено кліпаючи очима.

Козак Мамай витягнув ніж, обережно витер лезо й заховав за халяву своїх сап’янових чобіт.

— Чую я, що прийдеться нам ще з цим Чалмою добряче повозюкатися, — спокійно сказав козак Мамай, — ну що, братчики, бувайте здорові.

І козак Мамай щиро, по-братськи, обійняв Голоту, потім поклав руки на плечі Данькові.

— Велика справа тебе чекає, братику, можливо, від неї доля всієї нашої України залежить.

Данько відчув, що його душу й серце переповнює дивна й