Відродження - Стівен Кінг
Я думав: якби навчитися гарно грати, то Астрід Содерберг могла б побачити в мені не тільки джерело для списування домашнього. А втім, навіть це було другорядним, тому що гра на гітарі заповнювала в мені порожнечу. То була якась річ у собі, емоційна істина. Граючи, я наче знову ставав справжньою людиною.
* * * * *
Через три тижні, знову суботнього дня, Кон прийшов додому з футболу раніше, бо не лишився після гри на традиційний пікнік, який влаштовували фанати. Я сидів на горішньому майданчику сходів і бренькав «Дикунку». Я думав, він сказиться і вирве в мене гітару, може, навіть звинуватить мене у блюзнірстві за те, що граю триакордовий ідіотизм «Троґів»[49] на інструменті, призначеному для таких витончених пісень протесту, як «Відповідь носить вітер».
Але того дня на Коновому рахунку було три тачдауни, він поставив шкільний рекорд із набраних ярдів у пробіжці з м’ячем і «Алігатори» прямували в плейоф класу С. Тож він лише сказав:
— По-моєму, це найтупіша пісня з тих, які колись крутили по радіо.
— Ні, — заперечив я. — Найтупіша — «Птах перелітний»[50]. Її можу теж заграти, якщо хочеш послухати.
— Блін, Господи, ні. — Він міг лихословити, бо мама була в садку, тато й Террі в гаражі доводили до пуття Ракету Доріг-ІІІ, а наш поведений на релігії братик на той час уже не жив удома. Як і Клер, Енді навчався в Університеті штату Мен (де, як він стверджував, було повно «нікчемних хіпі»).
— Коне, але ти не проти, якщо я буду на ній грати?
— Валяй, — сказав він, проходячи повз мене на сходах. На щоці в нього пишався яскравий синець, і від нього пахло важким футбольним потом. — Але гляди не зламай, бо за свої ремонтувати будеш.
— Не зламаю.
Гітара залишалася цілою, але чимало струн я таки порвав. Рок-н-рол безжальніший до них, ніж фолк.
* * * * *
1970-го я перейшов у старшу школу, яка стояла на іншому березі річки Андроскоґін у Ґейтс-Фолзі. Кон, котрий вже навчався в останньому класі й був по-справжньому Великим Цабе завдяки своїй майстерності в спорті й високим оцінкам, що подарували йому місце на дошці пошани, не звертав на мене жодної уваги. І це було добре. Це було чудово. На жаль, так само поводилась і Астрід Содерберґ. Вона сиділа через ряд за мною в класній кімнаті й зовсім поряд на «Англійській для старших класів». Волосся вона збирала у хвостик, а спіднички вдягала щонайменше на два дюйми вище коліна. Щоразу, коли вона схрещувала ноги, я вмирав. Моя закоханість зашкалювала, але якось я випадково підслухав її розмову з подружками, коли вони сиділи на лавках спортзалу під час обіду, тож знав, що дивилися вони тільки на хлопців із випускних класів. А я був ще одним прохідним персонажем у грандіозному епічному романі їхнього новоспеченого життя старшокласниць.
Але й на мене дехто таки звернув увагу. Довготелесий і довговолосий випускник, схожий на одного з тих нікчемних хіпі, про яких розводився Енді. Він підійшов до мене одного дня, коли я собі їв свої бутерброди в спортзалі, за дві лавки від Астрід та її команди хихотух.
— Ти Джеймі Мортон? — спитав він.
Я сторожко з цим погодився. На ньому були мішкуваті джинси з латками на колінах, а під очима чорніли кола, наче він перебивався двома-трьома годинами нічного сну. Або часто дрочив.
— Ходімо в музкімнату, — сказав він.
— Навіщо?
— Бо я так сказав, малий.
Я пішов за ним, прокладаючи шлях крізь учнівську юрбу, що сміялася, кричала, штовхалася і грюкала дверцятами шафок. Я сподівався, що мене не поб’ють. Я міг легко уявити, як мене за якусь дрібницю дубасить десятикласник (цькувати дев’ятикласників десятикласникам було в принципі заборонено, але на це всі чхати хотіли), але не випускник. Випускники взагалі рідко помічали, що дев’ятикласники існують, мій брат був тому найкращим підтвердженням.
Музкімната була порожня. Вже легше. Якщо цей пацан і збирався нам’яти мені боки, то принаймні йому в цьому не допомагатиме ватага друзяк. Та замість почати заміс, він простягнув мені руку. Я її взяв. Пальці на дотик були кволі, холодні й липкі.
— Норм Ірвін.
— Дуже приємно. — Правда це чи ні, я не знав.
— Малий, я чув, ти на гітарі лабаєш.
— Хто тобі таке сказав?
— Твій братуха, Містер Футбол. — Норм Ірвін відчинив шафку, в якій стояли гітари в чохлах. Витяг одну, клацнув защіпками й дістав розкішну матово-чорну електричну «Ямаху». — СА 30, — коротко прокоментував він. — Два роки тому купив. Все літо з батею хати фарбували. Врубай підсилювач. Ні, не той здоровецький, «Булноуз» прямо перед тобою.
Я підійшов до міні-підсилювача, пошукав кнопку чи вимикач і нічого не побачив.
— Ззаду, малий.
— А. — Знайшовши тумблер, я ним клацнув. Засяяло червоне світло, підсилювач тихо загудів. Те гудіння мені сподобалось одразу. То був звук потужності.
Норм пошукав у шафці для гітар кабель і вставив у розетку. Його пальці пройшлися по струнах, і з маленького підсилювача почувся звук БРОНК, атональний, немузичний і абсолютно прекрасний. Норм простягнув мені гітару.
— Що? — Мене це стривожило і водночас кинуло в захват.
— Твій брателло каже, ти граєш ритм. То зіграй якийсь ритм.
Я взяв гітару, і з маленького підсилювача «Буллноуз» біля моїх ніг знову долинув звук БРОНК. Ця гітара була набагато важча за братову акустичну.
— Я ніколи не грав на електричній, — зізнався я.
— Різниці нема.
— А що мені зіграти?
— Може, «Зелену річку». Зумієш? — З кишеньки для годинника в джинсах він витяг медіатор і простягнув мені.
Мені вдалося його взяти, не впустивши.
— Ключ тут — Е? — Міг би й не питати. Уся ця херня починається з Е.
— Сам вирішуй, малий.
Я перекинув через голову ремінь і прилаштував його на плечі. «Яммі» висіла низько (Норман Ірвін був набагато вищим за мене), але я сильно хвилювався й навіть не думав про те, щоб відрегулювати довжину ременя. Я взяв акорд Е й аж підскочив від того, як гучно він прозвучав у закритому просторі музкімнати. Норм широко всміхнувся, і ця усмішка (що оголила його зуби, які в майбутньому мусили завдати йому чимало клопотів, якби він не почав за ними доглядати) поліпшила моє самопочуття.
— Малий, двері зачинені. Врубай звук і лабай.
Гучність звуку стояла на 5. Я підняв до 7, і
