Дитя песиголовців - Володимир Костянтинович Пузій
Вона кивнула на пакунок із яблуками, який Марта досі тримала в руках.
— А ще — оце. Почнуться перебої — батькові стане складніше… справлятися. Я навіть не уявляю, як нам бути. — Еліза знову струсила попіл. — Ну і головне: ти, Марто. Поки вони просто малюють на стінах намордники, можна не боятися. Але я вже бачила людей зі значками. Їх іще небагато, але буде більше. Чим гірше ставатиме в місті, тим сильніше вони хотітимуть знайти винних. Ти чула, що відбувається зараз на площі з тими… у клітці? Але ними не обмежиться, повір. Ви ж вчите історію, ти дівчинка розумна, маєш розуміти. Поки цих, із намордниками, стримує страх. Вони можуть горлати, жбурлятися чим попало, проклинати. Але за межу вони ще не переступили. Кров не пролилася. А коли проллється… — Вона провела язиком по нижній губі, похитала головою. — Я хочу, щоби на той час ми опинилися в іншому місці. Якомога далі звідси.
— Хочеш, щоб ми поїхали.
— В Істомлі є університет. Так, рівень не той, і педфаку в них немає, зате вступити легше. А потім можеш перевестися. Це як варіант, я ж розумію, я би й сама зайвий раз до Ньєссена не пішла. Не хочу тебе змушувати, Марто. Вирішуй сама. Але поїхати звідси нам необхідно, роботу я знайду, батька прилаштуємо кудись, я переговорила з тіткою Мадлен, вони допоможуть. А там за ситуацією, може, все налагодиться і за півроку зможемо повернутися.
Перш ніж Марта встигла хоч слово сказати, Еліза підняла руку:
— Не треба. Я не чекаю на відповідь, поміркуй, зваж усе як слід.
— Ти ж уже все вирішила.
Вона знизала плечима й загасила сигарету.
— Ти доросла дівчинка, Марто. Повнолітня. І талановита. Якщо не захочеш, силоміць я тебе забрати звідси не зможу. Доведеться якось викручуватися, але я не хочу, щоб ти чи батько ризикували, розумієш? Обіцяй, що поміркуєш. Будь ласка.
— Я все-таки віднесу яблука, — сказала Марта. — Щоб не почали підгнивати.
— Якщо тебе тривожать близнята, повір, я поговорю із ними — та й житимемо ми не в тітки Мадлен, хіба тільки перші тиждень-два.
Марта посміхнулася. Близнята! От щодо кого вона переживала найменше!
Еліза просто не розуміла — та й звідки б їй?! Поїхати зараз, хай навіть на кілька місяців, значило розлучитися із Віктором. Кинути журиків. А якщо вступити до Істомльського універу — так, перевестися потім можна, тільки, знову ж, про Віктора доведеться забути.
А вона, хай би що там собі казала, не хотіла із ним розлучатися.
Та може, вимовив її внутрішній голос, це й на краще? Візьмеш паузу, розберешся у собі.
Вона пішла до холодильника. Із легким подивом виявила, що запхати туди пакунок не так легко. Всі полиці були напхом напхані.
— Ми чекаємо на гостей?
— Гостей? — Еліза визирнула у передпокій. — А, ні, це я до Дня пам’яті. Та й взагалі, про запас. Не завадить.
Ну і де логіка, втомлено подумала Марта. Якщо хочеш поїхати звідси, навіщо влаштовувати вдома склад. А якщо від самого початку ти розуміла, що я не піддамся, — на хріна було повітря стрясати, до чого все це лицемірство?
— Можна запитання? — сказала вона, повернувшись до кімнати.
— Звісно!
— Ви із Бударою — типу все?
Спитала й тут-таки сама на себе розлютилася, запитання прозвучало настільки по-дитячому, тьху, дурепа нечесана.
— Ні, — перебила вона Елізу, — ні, вибач, я взагалі не про те. Просто скажи — навіщо ти лишилася? Могла ж піти — коли все відкрилося чи навіть раніше, коли батько повернувся. Будара ж тебе наче кохає.
Еліза стиснула щелепи — ну все, вирішила Марта, зараз мені мало не буде, і по заслузі — бо нема чого. Тебе б хто, бовдурко, про таке спитав — ти б як відреагувала?
— Не «наче», — тихо сказала Еліза. — Ти не розумієш… — Вона перервала сама себе, скривилася, наче від пронизливого зубного болю. Знову клацнула запальничкою. — Слухай, я не те хотіла… Будара — він хороша людина, зрозумій, будь ласка. І не його провина, що так усе склалося. Я сама, певно, винна. Не гадала, що для нього це буде настільки серйозно. І потім усе ускладнилося, коли повернувся твій батько.
— Авжеж, — хмикнула Марта. — «Ускладнилося». Авжеж.
— Знаєш, — різко сказала Еліза, — я завжди хотіла, щоб у мене була донька. Зовсім інша. Анітрохи на тебе не схожа. — Вона затягнулася, похитала головою і повторила, повільно, роздільно: — Абсолютно. Нічим. На тебе. Не схожа. Розумієш? Я ніяк не могла до тебе призвичаїтися, але я кохала твого батька і тому змушувала себе…
— «Кохала».
— Кохала, — спокійно відповіла мачуха. — Так буває. Ти потім зрозумієш. І буває так, що ти терпиш пасербицю… до певного моменту. А потім раптом виявляється, що вже просто не сприймаєш її.
Вона струсила попіл, затягнулася, мружачи очі.
— Не сприймаєш як пасербицю. Що вона для тебе — наче рідна. Хоч би скільки бунтувала, форкала на тебе, хай би що казала.
Ох, подумала Марта. Ох.
А більше нічого путнього їй на думку й не спадало.
— Дякую, — видушила вона з себе нарешті. — Я… е-е-е…
Еліза гірко посміхнулася й махнула рукою:
— Не суттєво, не бери в голову. Вечір несподіваних відвертостей, буває. Якщо ти не проти — суто між нами.
Марта кивнула. Мачуха підвелася і, загасивши сигарету, взяла вазочку.
— Піду до себе, почитаю. Добраніч, Марто.
— Добраніч… — сказала вона. І додала, несподівано для самої себе: — А щодо переїзду… — (Мачуха здивовано обернулася). — Я поміркую. Чесно. Я поміркую, Елізо.
Розділ 8
Давні рецепти
Увечері пішли до кінотеатру. Взяли квитки, рушили крізь півтемну залу; коли пробиралися до своїх місць, перед ними вставали, пропускали. Ніхто й слова не сказав, хоча фільм уже почався.
Кіно їм не те щоби не сподобалося — просто не зачепило. Всі ці сюртуки та шпаги ще хай би, але коли пішли батальні сцени, ну що це таке, сказав бородань, у них же ж морди пещені і — ти поглянь — руки наче в грьобаних піаністів.
Високий нічого
