Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Можливо, ти зробила це несвідомо, — сказав я. — Щось сильніше за ґейс проклало собі шлях.

— Ти насправді гадаєш, що так і було?

— Так, і тепер ти можеш це визнати. Ґейс з тебе знято. Мати мені про це сказала. Здається, ти теж про це згадувала.

Вона кивнула.

— Я не знаю точно, коли ґейс припинив діяти, — сказала вона. — Але його більше нема. Хоч я, як і раніше, буду намагатися захистити тебе, якщо тобі щось загрожуватиме. Це добре, що ви з Люком справжні друзі, і...

— Тоді навіщо ці таємниці? — перервав я її. — Чому б тобі просто не сказати йому, що це ти була Ґейл? Здивуй його до біса, та ще й приємно.

— Ти не розумієш, — відповіла вона. — Він порвав зі мною, пам’ятаєш? Тепер я маю ще один шанс. У нас усе так, як було колись. Він... я йому подобаюсь, дуже. Я боюся сказати: «Я — та дівчина, яку ти одного разу кинув». Він може почати роздумувати над резонами та дійти висновку, що того разу він мав рацію.

— Це дурня, — заперечив я. — Не знаю, які там він мав резони того разу. Він мені ніколи про це не розповідав. Тільки сказав, що вийшла сварка. Але впевнений, що це була помилка. Я знаю, що ти йому дуже подобалась. Гадаю, Люк розірвав ваші стосунки тому, що він був сином Амбера, на якого вдома чекала дуже брудна справа, і в такий розклад аж ніяк не вписувалася та, кого він вважав нормальною дівчиною з Тіні. Ти надто добре зіграла свою роль.

— Через це й ти порвав із Джулією? — запитала вона.

— Ні, — сказав я.

— Вибач.

Я помітив, що з початку нашої розмови чорна стежина розширилася на фут. Тепер я був готовий розв’язати математичну задачку.

10

І отак ми їхали — шість кроків міською вулицею, серед автомобільних гудків, де краї чорного шляху позначали відбитки шин; чверть милі чорним піском узбережжя над зеленим опаловим морем, а верхівки пальм колихалися праворуч від нас; через потьмяніле снігове поле; висохлим темнобарвним річищем, що ховалося під кам’яний міст; потім прерією; знову присмерковим лісом, і Тигр жодного разу не сполохався, не затремтів, навіть коли Далт врізався ногою в чоботі у вітрове скло якогось автомобіля і відламав антену.

Дорога стала вже чи не вдвічі ширшою з того часу, як я вперше на ній опинився. Мертві дерева в її межах тепер траплялися частіше; вони стояли, наче фотографічні негативи своїх світлих двійників, віддалених від дороги на кілька футів. Хоч віття й листя живих дерев раз у раз хвилювалося, ми не відчували жодного повіву вітру. Поступово й наші голоси, і тупіт копит наших коней теж стали лунати дещо приглушено. І скільки ми їхали цією стежиною, увесь час навколо нас стояв тремкий присмерк, хоча варто було зробити кілька кроків убік, що ми й вчиняли час від часу, аби опинитися чи то під полуденним сонцем, чи то в опівнічній темряві. Високо серед віття почорнілих дерев сиділи птахи. Вони здавалися мертвими, хоча інколи можна було помітити, що вони рухаються; можливо, це вони видавали ті хрипкі, уривчасті, схожі на крукання, звуки, що зрідка долітали до нас.

Одного разу з правого боку ми побачили вогонь, що палахкотів нестримно; іншого разу ми проминули льодовик, який підійшов зліва впритул до стежини. Вона ж тим часом дедалі ширшала. Це ще й близько не була та Чорна дорога, яку описував мені Корвін, згадуючи дні війни, але вона тепер була достатньо широкою, аби ми могли їхати поруч.

— Люку, — промовив я після тривалого мовчання.

— Агов, — озвався він. Він тепер їхав ліворуч від мене, Найда — праворуч, а Далт — ще правіше, за нею. — Що таке?

— Я не хочу бути королем.

— Я теж, — відповів він. — Сильно вони на тебе насідають?

— Боюся, вони загребуть мене та й коронують, щойно я повернуся. Усі, хто стояли мені на шляху, раптово померли. Вони дійсно планують сунути мене на трон, оженити на Корал...

— Угу, — сказав він. — А я маю два питання щодо цього. По-перше, а з цього, дійсно, буде якийсь зиск?

— Лоґрус, схоже, вважає, що буде, принаймні на певний час. А в політиці ж і взагалі немає нічого вічного...

— А по-друге, — промовив він, — якщо для тебе ця держава важить стільки ж, скільки для мене Кашфа, ти не можеш дозволити їй зійти на пси, якщо здатен тому зарадити. Навіть якщо це ставить хрест на твоєму щасливому житті, як ти його уявляєш. Ти не хочеш сідати на трон, тоді мусиш мати якийсь альтернативний план. То що ти надумав?

Я кивнув, а стежка тим часом різко повернула в лівий бік та пішла вгору.

Щось мале й темне прошмигнуло попереду, перетнувши стежину.

— У мене є один задум, — зізнався я, — навіть ще не чіткий план. І я хотів би поговорити про це зі своїм батьком.

— Нічого собі заявочка, — присвиснув Люк. — Ти хоча б упевнений, що він живий?

— Я розмовляв із ним нещодавно, встигли обмінятися лише двома словами. Він бранець, не знаю, де саме. Знаю лише, що це десь поблизу Дворів, бо звідти я зміг дотягнутися до нього через Козир, а з будь-якого іншого місця мені це не вдавалося.

— Розкажи мені про ваш контакт, — попросив він.

І я розповів про чорного птаха та про решту.

— Виглядає так, що витягти його звідти буде непросто, — резюмував Люк. — І, на твою думку, за цим стоїть твоя мамуля?

— Отож.

— А я гадав, що тільки у мене проблеми з мамочкою... Але все сходиться, якщо згадати, що моя навчалася у твоєї.

— Як це сталося, що ми з тобою примудрилися вирости цілком нормальними? — зітхнув я.

Він мовчки дивився на мене кілька секунд, а тоді вибухнув сміхом.

— Ну, почуваюся я нормальним, — уточнив я.

— Так, — швидко сказав він, — а тільки це й має значення. А скажи мені, якщо справа дійде до того, щоб відкрито мірятися силами, ти справді сподіваєшся перевершити Дару?

— Важко сказати, — відповів я. — Зараз я сильніший,