Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
І це враження не буде таким уже неправдивим. І річ не в тому, що я не знаю, як керувати цими чотириногими штуковинами. Просто я ніколи не був від них аж надто в захваті. Так, визнаю, я ніколи й не мав справи з такими диво-кіньми, як Джуліанів Морґенштерн, таткова Зірка чи Бенедиктів Ґлемденнінґ, які своєю витривалістю, могутністю та довголіттям перевершують звичайних смертних коней так само, як амберити — мешканців більшості Тіней.
Я подивився навкруги, але ніде не помітив пораненого вершника.
— Мерліне! — почувся погук Люка, але моя увага була прикута до того, що було просто переді мною. Я наблизився, повільно, не бажаючи дратувати його ще більше. — З тобою все добре?
Я просто надіслав замовлення на коня. Мене влаштувала б будь-яка стара шкандиба, лантух з вівсом, аби я лише не відставав від своїх супутників.
Натомість я дивився на абсолютно дивовижну істоту, вкриту жовтогарячими та чорними смугами, наче тигр. Цим він нагадував Ґлемденнінґа, з його червоними та чорними смугами. Оскільки я не знав, звідки взявся кінь Бенедикта, то радо припустив, що мій кінь має магічне походження.
Я ще наблизився, повільно, повільно.
— Мерлю! Щось трапилося?
Я не хотів гукати у відповідь і лякати бідолашну тварину. Поклав тихенько долоню йому на шию.
— Усе добре, — промовив я. — Ти мені подобаєшся. Я розплутаю поводи, і ми з тобою заприятелюємо, згода?
Розплутати повіддя було не так просто, однією рукою, бо іншою я не припиняв погладжувати коневі шию та бік. Звільнившись, він не рвонув назад, а стояв і, здавалося, вивчав мене.
— Ходімо, — промовив я, намотуючи повіддя на руку, — сюди.
Я провів коня тим шляхом, яким сам забрався до хащі, не припиняючи з ним розмовляти. І, поки ми виходили з лісу, я зрозумів, що кінь мені й насправді подобається. Тут назустріч мені вискочив Люк із мечем наголо.
— Боже ти мій, — видихнув він. — Не дивно, що ти стільки провозився. Ти ж його розмальовував!
— То він тобі подобається, еге ж?
— Якщо колись захочеш його позбутися, я дам тобі за нього хорошу ціну.
— Не думаю, щоб я колись захотів з ним розстатися, — відказав я.
— А як його звати?
— Тигр, — відповів я, не замислившись ані на мить, і сів у сідло.
Ми попрямували до стежини, де навіть Далт подивився на мого жеребця чи не схвально. Найда нахилилася до нього й попестила чорну та помаранчеву гриву.
— Тепер ми можемо бути там вчасно, — промовила вона, — якщо поквапимося.
Я завів Тигра на стежину. Міг очікувати будь-якої реакції, бо пам’ятав, як батько розповідав про те, що Чорна дорога жахала всіх живих істот. Але у Тигра вона, здавалося, не викликала хвилювання, і я зітхнув з полегшенням. Навіть не помітив, що мені щойно перехопило дух.
— Вчасно? Що ти маєш на увазі? — запитав я, коли наша кавалькада вишикувалася на стежині: Люк попереду, Далт за ним і трохи праворуч, Найда позаду них і дещо ліворуч, а я позаду неї і просто по центру.
— Не можу сказати напевне, — відказала вона, — бо Корал ще під дією снодійного. Але я відчуваю, що її вже не везуть, і мені здається, що її викрадачі знайшли притулок у вежі, біля якої стежина значно розширюється.
— Гм-гм, — промугикав я. — А ти, бува, не помітила, який у цієї стежини коефіцієнт розширення на одиницю відстані?
— Я вивчала гуманітарні науки, пам’ятаєш? — сказала вона з посмішкою. Тоді раптом відвернулася від мене і кинула погляд на Люка. Він тримався попереду, на відстані крупа коня, і цієї миті дивився просто перед собою, хоч раніше й обертався до нас.
— Чорт тебе забирай, — тихенько сказала вона. — Коли я знову поруч із вами обома, це нагадує мені про універ. Тому я й почала так говорити...
— ...англійською, — додав я.
— Я що, говорила англійською?
— Так.
— От лайно! Зупиняй мене, якщо я знову таке утну, згода?
— Згода, — відповів я. — То це показує, що ти знаходила задоволення у завданні, яке Дара нав’язала тобі силоміць. І, скоріш за все, ти єдина ти’їга з дипломом Берклі.
— Так, це була справжня насолода, навіть попри те, що я не могла зрозуміти, хто з вас хто. Це були найщасливіші дні мого життя, поряд з тобою і Люком, усі ті студентські роки. Я увесь час намагалася дізнатися, як звуть ваших матерів, аби знати, кого з вас двох я маю захищати. Та ви обидва були такі обережні.
— Це у нас в генах, гадаю, — зауважив я. — А мені було дуже приємно в твоєму товаристві, коли ти була Вінтою Бейль. І за твій захист в усіх інших подобах я теж тобі вдячний, звісно.
— Я дуже страждала, — сказала вона, — коли Люк почав робити ті перші замахи на твоє життя. Якби він виявився сином Дари, якого я мусила захищати, мені мало б бути байдуже. Але мені не було байдуже. Тоді я вже дуже прив’язалася до вас обох. Я могла бути впевненою тільки в одному: у вас обох в жилах тече амберська кров. Я не хотіла, щоб постраждав жоден із вас. Найстрашніше було, коли ти поїхав, а я була переконана, що Люк заманив тебе в гори в Нью-Мексико, аби вбити. Тоді я вже мала сильну підозру, що ти той, за кого я відповідаю, але не була впевнена. Я була закохана в Люка, я заволоділа тілом Дена Мартінеса, і я мала при собі пістолет. Я переслідувала тебе скрізь, де тільки могла, бо усвідомлювала, що ґейс, накладений на мене, змусить мене вбити коханого, якщо він тільки спробує заподіяти тобі шкоду.
— Але ти вистрелила першою. Ми просто стояли з ним разом і розмовляли, обіч шосе. Він вистрелив у тебе, захищаючись.
— Знаю. Проте все, здавалося, вказувало на те, що ти в небезпеці. Він витяг тебе до ідеального місця для вбивства та ще й в ідеальний час...
— Ні, — сказав я. — Ти промахнулася і підставила себе, наражаючись на те, що сталося потім.
— Не розумію, про що ти.
— Ти вирішила проблему можливої необхідності застрелити Люка, створивши ситуацію, в якій він вистрелив у тебе.
— Я не