Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Якби я могла допомогти наступному Королю, я б зробила все, що в моїх силах, — промовила вона. — Хоча формально я не можу говорити від імені всього нашого дому, я впевнена, що Гендрейки погодяться надати тобі допомогу, аби надавити на того, хто до цього причетний.
— Дякую, — сказав я, і ми обійнялися. Луска у неї була прохолодна. Її ікла пошматували б мені вухо, якби я був наразі в людській подобі, а для мого демонського вуха це було лише ніжне покусування. — Я ще звернуся до тебе, якщо мені знадобиться допомога у цій справі.
— Звернись до мене в будь-якому разі.
Приємно було побути у такому стані, коли ти обіймав і тебе обіймали, тож ми довжили й довжили цю мить, коли раптом я помітив тінь, що наблизилася до нашого шляху.
— Гос-с-сподаре Мерлін...
— Ґлейт!
— С-с-саме так. Побачила, як ти йдеш с-с-сюди. Людина ти чи демон, малий ти чи виріс-с-с, я тебе завжди впізнаю.
— Мерліне, що це? — запитала Джилва.
— Стара приятелька, — відповів я. — Ґлейт, познайомся з Джилвою. І навпаки.
— Чес-с-сть для мене. Я прийшла с-с-сказати, що с-с-сюди хтос-с-сь іде.
— Хто?
— Принцес-с-са Дара.
— Ой, леле! — вирвалося у Джилви.
— Тепер ти можеш здогадатися, де ми, — сказав я їй. — Мовчи про це.
— Мені моя голова дорога, мілорде. Що нам тепер робити?
— Ґлейт, ходи до мене, — сказав я, ставши на коліно і витягнувши руку вперед. Вона влізла на неї і зручно вмостилася. Підвівшись, іншою рукою я взяв руку Джилви та надіслав вольовий імпульс спикарду.
А тоді я завагався.
Я не знав, де ми в біса знаходимося — тобто фізично, в географічному сенсі, шлях може привести вас до сусіднього приміщення, чи за тисячі миль від відправної точки, чи кудись у Тінь. На те, щоб зрозуміти, де ми наразі, і прокласти звідси обхідний шлях додому, минаючи дерево, спикард може витратити немалий час. У нас такого часу немає, відчував я.
Я міг просто наказати зробити нас невидимими. Але боявся, що матуся має достатню чутливість до чар, аби виявити нас і на рівнях поза видимістю.
Я повернувся обличчям до найближчої стіни і за допомогою ліній сили спикарда зайшов за неї своїми органами чуття. Ми були не під водою, не на плавучому острівці посеред океану і не серед сипучих пісків. Схоже, ми знаходилися десь у лісистій місцині.
Отже, я попрямував до стіни й, підійшовши до неї впритул, провів нас крізь неї.
Зробивши кілька кроків тінистою галявиною, я озирнувся й побачив порослий густою травою схил, без жодних ознак того, що під ним щось може бути. Над нами було блакитне небо з помаранчевим сонцем майже в зеніті. Навкруги бриніло комашине дзижчання та розливався пташиний спів.
— С-с-спожива! — просичала Ґлейт, ізслизнула мені з руки та зникла у траві.
— Не надто довго, — гукнув я їй услід пошепки, намагаючись не підвищити голос, і повів Джилву з пагорба.
— Мерліне, — промовила вона, — мене лякає те, про що я дізналася.
— Я нікому не скажу, якщо й ти мовчатимеш, — сказав я Джилві. — Якщо хочеш, можу навіть стерти цей спогад, перш ніж повернути тебе на похорон.
— Ні, хай усе лишається. Я навіть хотіла б, аби цей спогад не закінчувався так швидко.
— Зараз я визначу, де ми знаходимося, і поверну тебе, поки тебе не кинулися шукати.
— Я почекаю тут з тобою, поки твоя приятелька полює.
Я майже чекав, що вона зараз промовить: «...бо, може, я бачу тебе востаннє», — що було б доречно, якщо зважати на те, що Тмер і Таббл уже вилетіли на своїх скейтбордах із вічно смертельної спіралі. Але ні, вона поводилася, як і належить тактовній і добре вихованій войовничі, котра має понад тридцять зарубок на руків’ї свого палаша — факт, про який я довідався пізніше. Було нижче її гідності озвучувати банальності в присутності свого ймовірного монарха.
Коли трохи згодом Ґлейт повернулася, я сказав:
— Дякую тобі, Джилво. Тепер я відішлю тебе на похорон. Якщо хтось бачив нас разом і стане розпитувати, куди я подівся, скажеш, що я збирався десь заховатися.
— Якщо ти, дійсно, потребуєш місця, де можна було б переховуватися...
— Ми ще поговоримо з тобою, але трохи пізніше... — відказав я й послав її назад, до Храму на Краю Всього.
— С-с-смачні тут гризуни, — зауважила Ґлейт, доки я повертався до свого людського вигляду. (Ця процедура зазвичай дається мені значно простіше, ніж набуття демонської подоби).
— Зараз відішлю тебе назад до скульптурного саду на Шляхах Саваллів, — сказав я їй.
— Чому с-с-саме туди, гос-с-сподарю?
— Прошу тебе там трохи зачекати й подивитися, чи не з’явиться там розумна світлова плямка. Якщо з’явиться, звернись до неї як до Колеса-Привида і скажи, щоб воно вирушало до мене.
— А що с-с-сказати, де воно мус-с-сить тебе шукати?
— Цього я наразі не знаю, але Колесо — майстер на такі штуки.
— Тоді відс-с-силай мене. І, якщо тебе не з’їс-с-сть щос-с-сь більше за тебе, повертайс-с-ся. Розповіс-с-си мені колис-с-сь увечері с-с-свою іс-с-сторію...
— Так і зроблю.
Підвісити зміючку назад на дерево було справою однієї миті.
Я ніколи не знав напевне, коли вона жартує, бо гумор у рептилій досить-таки специфічний.
Я викликав свіже вбрання, у сірих та червоних кольорах. Добув для себе клинки, довгий та короткий. Мені хотілося б дізнатися, що поробляє моя матуся у своїй каплиці, але я вирішив за нею не шпигувати. Піднісши спикард угору, я кілька секунд дивився на нього, а тоді опустив руку. Мені спало на думку, що переміщатися до Кашфи, коли я не знаю, скільки там минуло часу і чи Люк ще й досі там, було б контрпродуктивно. Витяг колоду Козирів зі свого жалобного одягу, дістав карти з футляра.
Знайшов Козир Люка та сфокусував на ньому свою увагу. Досить швидко він став холодним, і я відчув Люкову присутність.
— Так? — відгукнувся він. — Це ти, Мерлю? — Водночас його зображення поплило, змінилося, і я побачив його верхи. Він їхав дивною, напівзгорілою місциною.
— Еге ж, — відповів я. — Бачу, ти вже не в Кашфі.
— Твоя правда, — підтвердив він. — Де ти зараз?
— Десь у Тіні. А ти