Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Раптове мовчання, ось що. Бенкес припинив читати.
Я хотів нахилитися і пошепки заговорити до Джилви, але цієї миті Бенкес почав проголошувати Відхідну. Як не дивно, я зміг пригадати всі потрібні рефрени.
Пісноспів наростав, а коли досяг свого апогею, я побачив, що Мандор підвівся зі свого місця, так само як і Дара, і Таббл. Вони рушили вперед, приєднавшись до Бенкеса, що стояв біля труни: Дара та Мандор стали у ногах, Таббл і Бенкес — у головах. Служки зійшли зі своїх місць і почали задувати свічки, доки залишилася мерехтливо горіти лише одна велика свіча, на Ободі, за спиною Бенкеса. Усі присутні в залі теж підвелися. На стінах обіруч моторошним сяйвом горіли вогняні мозаїки, їхній блиск змішувався із вогниками свічок. У цьому тьмяному світлі, тепер, коли спів припинився, я розрізнив рух унизу.
Чотири постаті трохи нахилилися, очевидно, беручись за ручки труни, потім випрямилися й рушили до Обода. Ще один служник зробив крок уперед і став біля останньої свічки, очевидно, збираючись задути і її вогник, коли прах Свейвілла буде віддано Хаосу.
Залишилося лише шість кроків... три... два... Бенкес і Таббл стали на коліна на самісінькому краї, опустивши труну в заглиблення в кам’яній підлозі, і Бенкес речитативом затягнув фінальний ритуальний спів. Дара і Мандор залишалися стояти.
Молитва добігла кінця, і тут я почув прокляття. Мандор, здавалося, смикнувся вперед.
Дара відскочила вбік. Я почув, як труна стукнула об кам’яну підлогу. Але служник уже не встигав спинити рух руки, і за мить полум’я останньої свічки згасло.
І тоді пролунало несамовите виття. Темний силует повалився незграбно і зник. Виття стишувалося, зменшувалося, змовкло...
Піднісши догори ліву руку, стиснуту в кулак, я за допомогою спикарда викликав сферу світла, і вона видулася з нього, наче мильна бульбашка з соломинки. Коли я відпустив її і вона злетіла вгору, то мала біля трьох футів у діаметрі. Раптом уся зала наповнилася шумом голосів. Решта чаклунської спільноти також вдалися до своїх улюблених освітлювальних чар, приблизно водночас зі мною, і неф храму наразі заливало море світла з десятків різноманітних джерел.
Дивлячись убік, я бачив Бенкеса, Мандора та Дару. Вони обговорювали щось біля самісінького Обода.
А от Таббл і тіло Свейвілла зникли.
Мої сусіди вже посунули зі своїх лав уперед. Я теж зворухнувся, усвідомлюючи, що мені не можна тут затримуватися надовго. Переступив через порожню лаву, повернув праворуч і торкнувся плеча Джилви, яке ще зберігало людські абриси.
— Мерліне, — озвалася вона, стрімко розвернувшись до мене. — Таббла... вже немає... Так?
— Дуже схоже на те, — відказав я.
— Що тепер буде?
— Мені треба забиратися звідси, — сказав я, — і то швидко.
— Чому?
— За мить комусь спаде на думку проаналізувати, хто ж тепер престолонаступник, і мені буде не продихнути від охорони, — сказав я. — А цього я наразі аж ніяк не можу дозволити.
— Чому?
— Нема часу пояснювати в усіх подробицях. Але мені треба з тобою поговорити. Можу я умикнути тебе звідси просто зараз?
Навколо нас кипіла людська юрба.
— Звісно... сір, — промовила вона, очевидно, лише зараз збагнувши, хто відтепер наступник престолу.
— Облиш цю фігню, — порадив я, а спикард уже закручував навколо нас спіральні потоки енергії і за мить забрав нас звідти.
Я переніс нас до лісу з металевих дерев, і Джилва, не відпускаючи моєї руки, роздивлялася навкруги.
— Мілорде, що це за місце? — запитала вона.
— Краще я не відповідатиму, — сказав я, — з причин, які стануть зрозумілими за мить. Минулого разу, коли ми з тобою розмовляли, я мав до тебе лише одне питання. А тепер маю два, і це місце, певним чином, фігурує в одному з них, не кажучи вже про те, що тут майже завжди достатньо безлюдно.
— Питай, — промовила вона, розвертаючись так, щоб дивитися мені в обличчя. — Спробую допомогти. Але якщо це щось важливе, то, боюся, ти зробив не найкращий вибір...
— Так, це важливо. Але я не маю часу, аби звернутися до Белісси. Йдеться про мого батька, Корвіна.
— Так?
— Це від його руки загинув Борел з роду Гендрейків під час битви за Лабіринт.
— Я так і думала, — сказала вона.
— Коли війна закінчилася, він приєднався до делегації з королівського двору, що прибула сюди, аби укласти мирний договір.
— Так, — сказала вона. — Мені про це відомо.
— А незабаром після цього він зник, і ніхто, схоже, не знає, куди він подівся. Довгий час я вважав, що він, можливо, мертвий. Але пізніше натрапив на певні ознаки того, що він живий і, скоріш за все, його тримають десь в ув’язненні. Ти можеш мені щось сказати з цього приводу?
Зненацька вона рвучко відвернулася від мене.
— Я почуваюся ображеною, — промовила вона, — якщо ти припустив те, про що я подумала.
— Вибач, — сказав я, — але я мусив запитати.
— Наш Дім — дім честі, — мовила вона. — Ми сприймаємо ту долю, яку готує нам війна. Коли поєдинок закінчено, ми до нього більше не повертаємося.
— Ще раз прошу вибачення, — сказав я. — Ми з тобою навіть рідня, ти знаєш? По лінії моєї матері.
— Так, я знаю, — сказала вона, не дивлячись на мене. — Це все, Принце Мерліне?
— Так, — відповів я. — Куди мені тебе доправити?
Вона помовчала якусь мить, а тоді сказала:
— Ти казав про два питання.
— Забудь про це. Я передумав щодо другого.
Вона повернулася й подивилася на мене.
— Чому? Чому я маю забути? Тому, що захищаю честь моєї родини?
— Ні, тому, що я тобі вірю.
— І?
— Я потурбую цим запитанням когось іншого.
— Ти хочеш сказати, що це небезпечно, і тому ти передумав мене питати?
— Я не розумію, у чому там справа, тому — так, це може бути небезпечно.
— Ти хочеш образити мене знову?
— Боже збав!
— Став своє запитання.
— Мені доведеться тобі щось показати.
— То показуй.
— Навіть якщо для цього доведеться вилізти на дерево?
— Не має значення, що для цього доведеться зробити.
— Слідуй за мною.
Отож я підвів її до дерева, виліз на нього сам — у моїй теперішній