Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

спокоєм зносив повні нездорової зацікавленості погляди чародійок. Хоча Йеннефер запевняла його, що умовності й такт забороняють застосовувати магію на таких імпрезах, він не вірив, щоб маги зуміли стриматися, особливо коли Йеннефер провокаційно виставила його на публічний огляд. І мав рацію, коли не вірив. Кілька разів він відчув тремтіння медальйону й уколи чародійських імпульсів. Дехто — особливо жіночої статі — нахабно намагалися читати його думки. Він був до того підготовленим, знав, про що йдеться, знав, як контраатакувати. Дивився на Йеннефер, яка йшла поряд із ним, на біло-чорно-діамантову Йеннефер із вороновим волоссям і фіалковими очима, а чародії, які його зондували, губилися, явно втрачали зарозумілість й упевненість у собі, на його радісне задоволення. Так, — відповідав він їм подумки, — так, ви не помиляєтеся. Є тільки вона, вона, біля мене, тут і зараз, і тільки це має значення. Тут і зараз. А те, ким вона була раніше, де була раніше й із ким була раніше, — це не має жодного, найменшого значення. Зараз вона зі мною, тут, серед вас. Зі мною — і ні з ким іншим. Саме так я думаю, думаючи про неї, безустанно думаючи про неї, відчуваючи запах її парфумів і тепло її тіла. А ви — вдавіться собі від заздрості.

Чародійка міцно стиснула йому передпліччя, легенько притулилася до його боку.

— Дякую, — промуркотіла, — спрямовуючи погляд у бік столів. — Але без надмірної нарочитості, прошу.

— Ви, чародії, завжди приймаєте щирість за нарочитість? Чи не тому ви не вірите в щирість, навіть коли відчитуєте її у чужих думках?

— Так. Тому.

— І все ж ти дякуєш мені?

— Бо тобі я вірю, — вона стиснула йому лікоть іще сильніше, потягнулася до тарілки. — Поклади мені трохи лосося, відьмаче. Й крабів.

— Це краби з Повіссу. Зловили їх, напевне, з місяць тому, а стоїть спека. Не боїшся…

— Ці краби, — перебила вона, — ще сьогодні лазили по морському дну. Телепортація — чудовий винахід.

— Авжеж, — погодився він. — Варто б його розповсюдити, не вважаєш?

— Ми над тим працюємо. Накладай, накладай, я голодна.

— Кохаю тебе, Йен.

— Я просила, без нарочитості… — Вона урвала, підвела голову, відгорнула зі щоки чорні локони, широко розкрила фіолетові очі. — Ґеральте! Ти признався мені в цьому вперше!

— Неможливо. Ти наді мною насміхаєшся.

— Ні, не насміхаюся. Раніше ти тільки думав, а сьогодні — сказав.

— Це аж така різниця?

— Величезна.

— Йен…

— Не говори із повним ротом. Я також тебе кохаю. А я не говорила? Боги, не подавися! Підніми руки, я вдарю тебе по спині. Дихай глибше.

— Йен…

— Дихай, дихай, зараз мине.

— Йен!

— Так. Щирість за щирість.

— Ти себе добре почуваєш?

— Я чекала, — вона видавила лимон на лосося. — Адже не станеш реагувати на признання, зроблене подумки. Я дочекалася слів, могла відповісти — й відповіла. Я почуваюся чудово.

— Що сталося?

— Я розповім тобі пізніше. Їж. Цей лосось — відбірний. Силою клянуся, по-справжньому відбірний.

— Я можу тебе поцілувати? Тут, зараз, при всіх?

— Ні.

— Йеннефер! — темноволоса чародійка, яка проходила повз, визволила руку з-під ліктя чоловіка, що її супроводжував, і наблизилася. — Ти все ж приїхала? Ох, це чудово! Я тебе сто років не бачила!

— Сабріно! — Йеннефер зраділа настільки щиро, що будь-хто за винятком Ґеральта міг би й повірити. — Кохана! Я така рада!

Чародійки обійнялися обережно й поцілували навзаєм повітря біля вух і діамантово-оніксових сережок. Сережки обох чародійок, що нагадували мініатюрні виноградні грона, були ідентичними — й у повітрі відразу запахло лютою ворожнечею.

— Ґеральте, дозволь, це моя шкільна подруга, Сабріна Ґлевіссіг з Ард Карайгу.

Відьмак схилився, поцілував високо подану долоню. Уже зумів зорієнтуватися, що всі чародійки очікували при привітаннях на поцілунок руки: жесту, який прирівнював їх щонайменше до князівен. Сабріна Ґлевіссіг підвела голову, сережки її затремтіли й задзвонили. Тихенько, але демонстративно й нахабно.

— Я дуже хотіла познайомитися із тобою, Ґеральте, — сказала вона з посмішкою. Як і всі чародійки, вона не визнавала «панів», «мосьпанів» та інших форм, що були звичними для шляхти. — Я рада, дуже рада. Нарешті ти перестала ховати його від нас, Йенно. Щиро кажучи, дивуюся, що так довго зволікала. Тут абсолютно нічого соромитися.

— Я теж так вважаю, — легко відповіла Йеннефер, трохи примруживши очі й демонстративно відвівши волосся від власних сережок. — Красива блузка, Сабріно. Майже захоплива. Вірно, Ґеральте?

Відьмак кивнув, ковтнувши слину. Блузка Сабріни Ґлевіссіг, пошита з чорного шифону, відкривала абсолютно все, що можна було відкрити, а того трохи мала. Кармінова спідниця, стягнена срібним паском із великою пряжкою у формі троянди, була із розрізом на боку відповідно до найновішої моди. Втім, мода наказувала носити спідницю із розрізом трохи вищим від коліна, а Сабріна носила із розрізом до середини стегна. Дуже справного стегна.

— Що нового у Кедвені? — запитала Йеннефер, удаючи, що не бачить, на що дивиться Ґеральт. — Твій король Генсельт продовжує витрачати сили й засоби в гонитві за білками по лісах і далі думає про каральну експедицію проти ельфів у Дол Блатанна?

— Дамо спокій політиці, — усміхнулася Сабріна. Трохи задовгий ніс і хижі очі робили її схожою на класичні малюнки відьом. — Завтра, на нараді, ми наполітикуємося аж по дірки в носі. Й наслухаємося різних… моралей. Про потребу мирного співіснування… Про дружбу… Про необхідність зайняти солідарну позицію стосовно планів і намірів наших королів… Чого ми ще там наслухаємося, Йеннефер? Що ще готують нам назавтра Капітул і Вільгефорц?

— Даймо спокій політиці.

Сабріна Ґлевіссіг засміялася срібно під акомпанемент тихого брязкоту сережок.

— Слушно. Зачекаємо до ранку. Завтра… Завтра все проясниться. Ах, та політика, ті безкінечні наради… Як же вони фатально відбиваються на шкірі. На щастя, я маю досконалий крем, повір мені, кохана, зморшки зникають, наче сон золотий… Дати тобі рецептуру?

— Дякую, кохана, але не потребую. Насправді.

— Ах, знаю. У школі я завжди заздрила твоїй шкірі. Боги, скільки то років?

Йеннефер удала, що розкланюється із кимось із гостей. Сабріна ж посміхнулася до відьмака й розкішно випнула те, чого не приховував чорний шифон. Ґеральт знову проковтнув слину, намагаючись не дивитися занадто нахабно на її рожеві соски, аж занадто видимі під прозорою тканиною. Глянув полохливо на Йеннефер. Чародійка посміхнулася, але він знав її занадто добре. Була розлюченою.

— Ох, вибач, — сказала вона раптом. — Бачу там Філіппу, мушу із нею негайно порозмовляти. Дозволь, Ґеральте. Па, Сабріно.

— Па, Йеннефер, — Сабріна Ґлевіссіг зазирнула відьмакові в очі. — Ще раз вітаю твій… смак.

— Дякую, — голос Йеннефер був підозріло холодним. — Дякую, моя дорога.

Філіппа Ейльгарт була в товаристві Дійкстри. Ґеральт, який мав колись