Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

— Це вся Рада? Повний склад? Я думав, що їх більше.

— Капітул нараховує п’ятьох, у Раді — ще п’ятеро. Філіппа Ейльгарт також у Раді.

— І все ще рахунок не сходиться, — покачав він головою, а Трісс захихотіла.

— Ти не сказала йому? Ти насправді нічого не знаєш, Ґеральте?

— Це про що?

— Адже Йеннефер також засідає у Раді. З часу битви під Содденом. Ти йому ще не хвалилася, моя дорога?

— Ні, моя дорога. — Чародійка глянула подрузі просто в очі. — По-перше, я не люблю хвалитися. По-друге, не було для того часу. Я не бачила Ґеральта надто давно, у нас чимало справ. Назбиралося їх на чималий список. І ми їх вирішуємо відповідно із тим списком.

— Вочевидь, — невпевнено сказала Трісс. — Гмм… Через стільки часу… Розумію. Є про що порозмовляти…

— Розмови, — двозначно усміхнулася Йеннефер, кинувши на відьмака новий поволочистий погляд, — наприкінці списку. У самому його кінці, Трісс.

Каштановолоса чародійка явно змішалася, трохи почервонівши.

— Розумію, — повторила, збентежено граючись сердечком з ляпіс-лазурі.

— Я дуже рада, що розумієш. Ґеральте, принеси нам вина. Ні, не від цього пажа. Від отого, що стоїть далі.

Він послухався, безпомилково відчувши наказ у її голосі. Беручи бокали з таці, що ніс паж, спостерігав скоса за обома чародійками. Йеннефер говорила швидко й тихо, Трісс Мерігольд слухала її, опустивши голову. Коли повернувся, Трісс уже не було. Йеннефер не виказувала жодної зацікавленості принесеним вином, тож він відставив обидва непотрібні бокали на стіл.

— Ти не занадто? — запитав він холодно.

Очі Йеннефер палали фіолетом.

— Не намагайся робити з мене ідіотки. Ти думав, що я не знаю про неї і тебе?

— Якщо йдеться про те…

— Саме про те, — відрізала вона. — Не роби дурнуватих мін і стримайся від коментарів. А перед усім — не намагайся брехати. Я знаю Трісс довше, ніж тебе, ми любимо одна одну, чудово розуміємося і завжди будемо розумітися, незалежно від дрібних… інцидентів. А зараз мені здалося, що в неї з’явилися сумніви. Тож я їх розвіяла — та й усе. Не повертаймося до того.

Він і не мав наміру. Йеннефер відвела локони від щоки.

— Я тепер залишу тебе на мить, мушу порозмовляти із Тіссаєю і Франческою. З’їж щось, бо в тебе в шлунку гурчить. І будь насторожі. Кілька осіб тебе напевне зачеплять. Не дайся їм на зуб і не зіпсуй мою репутацію.

— Будь спокійною.

— Ґеральте?

— Слухаю.

— Ти недавно виразив бажання поцілувати мене, тут, при всіх. Це досі актуально?

— Досі.

— Намагайся не розмазати мені помаду.

Зиркнув на зібрання кутиком ока. Спостерігали за поцілунком, але ненав’язливо. Філіппа Ейльгарт, стоячи неподалік із групою молодих чародіїв, підморгнула йому й удала, що аплодує.

Йеннефер відірвалася від його губ, зітхнула глибоко.

— Я мала рацію, це тішить, — промурмотіла. — Ну, я пішла. Скоро повернуся. А після, по банкеті… Гммм…

— Так?

— Не їж нічого із часником, прошу.

Коли вона відійшла, відьмак полишив добрий тон, розстібнув дублет, випив обидва бокали і всерйоз намагався зайнятися їжею. Нічого з того не вийшло.

— Ґеральте.

— Пане графе.

— Не титулуй мене, — скривився Дійкстра. — Я ніякий не граф. Візімір наказав мені так представлятися, аби не дражнити придворних і магів моїм хамським родоводом. Ну, як тобі йдеться із показом суконь і фігури? І з удаванням, що ти добряче веселишся?

— Я не мушу удавати. Я тут не по службі.

— Це цікаво, — усміхнувся шпигун. — Але це підтверджує загальну думку, згідно з якою ти неповторний і єдиний у своєму роді. Бо всі інші тут по службі.

— Саме цього я і побоювався, — Ґеральт також вирішив за можливе усміхнутися. — Чув, що я буду тут єдиним у своєму роді. Чи то — не на місці.

Шпигун придивився до полумисків, з одного взяв та схрупав велике зелене стебло невідомої Ґеральту рослини.

— Принагідно, — сказав, — я дякую тобі за братів Мішле. Багато людей у Реданії зітхнуло із полегшенням, коли ти зарубав усіх чотирьох в оксенфуртському порту. Я про це здогадався, коли викликаний на розслідування медик з університету, оглянувши рани, став твердити, що хтось застосував косу, посаджену сторчма на держак.

Ґеральт не прокоментував. Дійкстра поклав до рота довгу стеблину.

— Шкода, — продовжував, жуючи, — що після їх знешкодження ти не звернувся до бургомістра. Була нагорода, за живих чи мертвих. Чимала.

— Забагато клопоту із податками, — відьмак також зважився на зелене стебло, яке, втім, смакувало наче намилена селера. — Крім того, мені тоді довелося швидко виїхати, бо… Але я, мабуть, тебе знудив, Дійкстро, адже ти й так усе знаєш.

— Якби то, — усміхнувся шпигун. — Усього я не знаю. Та й звідки б?

— З доповіді Філіппи Ейльгарт, щоб не ходити далеко.

— Доповіді, розповіді, плітки. Я мушу їх вислуховувати, така вже в мене професія. Але професія моя водночас змушує просіювати їх через дуже густе сито. Нещодавно, уяви собі, дійшли до мене чутки, що хтось зарубав славетного Професора й двох його побратимів. Це сталося під заїздом в Анхорі. Той, хто це зробив, також не дуже поспішав, щоб забрати винагороду.

Ґеральт стенув плечима.

— Плітки. Просій їх крізь густе сито, побачиш, що зостанеться.

— Я не мушу. Знаю, що зостанеться. Найчастіше тим чимось є спроба цільової дезінформації. До речі, якщо вже ми про дезінформацію, то як там почувається мала Цірілла, бідолашна, хвороблива дівчина, така піддатлива до дифтериту? Чи здорова?

— Облиш, Дійкстро, — холодно промовив відьмак, дивлячись просто в очі шпигунові. — Я знаю, що ти тут по службі, але не будь занадто затятим.

Шпигун зареготав. Двоє чародійок, що проходили повз них, глянули зі здивуванням. І цікавістю.

— Король Візімір, — сказав Дійкстра, скінчивши реготати, — платить мені премію за кожну розгадану таємницю. Затятість забезпечує мені гідне існування. Ти сміятимешся, але в мене є дружина й діти.

— Не бачу в тому нічого смішного. Тож працюй на існування дружини й дітей, але не за мій кошт, якщо можу про це просити. Втім, у цій залі, як здається, таємниць і загадок не бракує.

— Навпаки. Уся Аретуза — це одна велика загадка. Ти, напевне, це зауважив? Щось висить тут у повітрі, Ґеральте. Додам, для зрозуміння, що йдеться не про канделябри.

— Не розумію.

— У це я повірю. Бо і я не розумію. А дуже хотів би зрозуміти. А ти б не хотів? Ах, вибачаюся. Адже ти й так, напевне, все знаєш. З доповіді чарівної Йеннефер з Венґербергу, щоб не ходити далеко. Подумати тільки, були часи, коли й мені вдавалося дізнатися те-інше від чарівної Йеннефер. Ах, де ж вони, сніги минулорічні?

— Я