Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

— Другий кінець дроту тре’ в пляшку вкласти, — запищав раптом син Гофмайера, який крутився по ґанку, маленький половинчик із чуприною, густою і кучерявою, наче овече руно. — У скляний глечик, такий, у якому татко вино жене. Блискавка по дроту до глечика стрибне…

— Додому, Франкліне! — крикнув фермер. — У ліжко, спати, вперед! Майже північ, а зранку працювати тре’! І нехай-но я тебе спіймаю, коли під час грози ти коло глечиків чи дротів мудруєш, то буде для ременя робота! Дві неділі на дупі не всидиш! Петуніє, забери ж його звідси! А нам іще пива принеси!

— Досить вам, — гнівно промовила Петунія Гофмайер, забираючи синка з ґанку. — Чимало ви вже вижлуктали.

— Не бурчи. Відьмак от-от повернеться. Гостя годиться почастувати.

— Як відьмак повернеться, так і принесу. Для нього.

— От скупа баба, — буркнув Гофмайер, але так, щоб дружина не почула. — Усі свояки її, Бібервельдти з Луки, що до одного — скнара на скнарі й скнарою поганяють… А відьмака щось довго не видко. Як пішов на ставки, так і пропав. Дивна він людина. Бачив, як учора на дівчаток дивився, на Ціню та Тангерінку, як ті на подвір’ї бавилися? Дивний погляд мав. А тепер… Не можу відкинути думки, що пішов він, аби на самоті побути. А в мене на постій став, бо ферма моя на узбіччі, звіддаля від інших. Ти, Любистку, його краще знаєш, тож скажи…

— Я його знаю? — поет пристукнув комара на карку, бренькнув на лютні, вдивляючись у чорні контури верб над ставком. — Ні, Берньє. Не знаю. Думаю так, що ніхто не знає. Але щось із ним коїться, бачу це. Навіщо він приїхав сюди, у Гірундум? Щоб бути ближче до острова Танедд? А коли вчора я запропонував йому спільну поїздку до Горс Велена, звідки Танедд видно, відмовився відразу. Що його тут тримає? Дали ви йому якесь прибуткове завдання?

— Та де там, — буркнув половинчик. — Сказати щиро, я аж ніяк не вірю, щоб там насправді якась потвора була. Того дітлаха, що в ставку втопився, могли судоми схопити. Але відразу всі в крик, що воно утопець чи кікімора і що відьмака треба кликати… А гроші йому такі нікчемні обіцяли, що аж соромно. А він що? Три ночі по греблях лазить, а вдень спить або сидить без слова, наче бенеря, на дітлахів дивиться, на дім… Дивно. Я б сказав — незвичайно.

— Добре сказав би.

Блиснула блискавка, освітлюючи подвір’я і будівлі ферми. На мить засвітилися білим руїни ельфійського палацу на кінці греблі. По хвильці над садами прокотився грім. Зірвався різкий вітер, дерева й очерет над ставком зашуміли й пригнулися, дзеркало води зморщилося і стало матовим, наїжачилося листям латаття, що стало сторчма.

— А все ж іде до нас гроза, — фермер подивився на небо. — Може, маги її чарами від острова відігнали? На Танедд з’їхалося їх, балакають, зо дві сотні… Як вважаєш, Любистку, про що вони там будуть радитися, на тому своєму з’їзді? Буде з того щось добре?

— Для нас? Сумніваюся. — Трубадур провів великим пальцем по струнах лютні. — З’їзди ті — зазвичай показ мод, плітки, нагода для сварок та внутрішніх перепиханок. Розмови про те, чи розповсюджувати магію, чи робити її елітарною. Скандали між тими, хто служить королям, і тими, хто воліє здалеку на королів лаятися…

— Ха, — сказав Берньє Гофмайер, — щось підказує мені, що під час того з’їзду стане той Танедд блискати й гриміти не гірше, ніж під час грози.

— Можливо, але нам яке до того діло?

— Тобі — ніякого, — похмуро промовив половинчик. — Бо ти лишень на лютні бренькаєш і співаєш. Дивишся на світ навколо й тільки ноти та рими й бачиш. А нам тут тільки за останній тиждень вершники два рази капусту й ріпу копитами збили. Військо гониться за білками, білки петляють і тікають, та й одним, і другим шлях через нашу капусту веде…

— Не час жаліти капусту, коли ліс горить, — промовив поет.

— Ти, Любистку, — Берньє Гофмайер глянув на нього криво, — як скажеш щось, то не зрозуміти, плакати, сміятися чи під сраку тебе копнути. Я серйозно кажу! Й ось що скажу тобі: паскудний прийшов час. Біля шляхів — коли, шибениці, на галявинах і по перехрестях — трупи, та, суча мати, край той отак, мабуть, за часів Фальки виглядав. І як тут жити? Вдень приходять королівські люди й погрожують, що за допомогу білкам візьмуть нас у диби. А вночі з’являються ельфи — й спробуй їм у допомозі відмовити! Відразу поетично пообіцяють, що побачимо червоне обличчя ночі. Такі вже поетичні вони, що обригатися. Отак і взяли нас між двома вогнями…

— Розраховуєш на те, що з’їзд чародіїв щось змінить?

— А й розраховую. Ти сам сказав, що серед магів сперечаються дві групи. Бувало вже колись, що чародії королів угамовували, клали кінець війнам та розбратам. Адже це саме магіки мир із Нільфгардом встановили три роки тому. То, може, й зараз…

Берньє Гофмайер замовкнув, нашорошив вуха. Любисток поклав пальці на струни.

Із темряви на греблі випірнув відьмак. Ішов повільно в бік дому. Знову блиснула блискавка. Коли загриміло, відьмак був уже біля них, на ґанку.

— Ну і як воно, Ґеральте? — запитав Любисток, аби перервати незручну мовчанку. — Вистежив тварюку?

— Ні. Ця ніч не для вистежування. Це неспокійна ніч. Неспокійна… Заморився я, Любистку.

— Сідай, відпочинь.

— Ти мене не зрозумів.

— І справді, — буркнув половинчик, дивлячись у небо й прислухаючись. — Неспокійна ніч, недобре щось у повітрі висить… Тваринки в сараї товчуться… А у вихрі тому крики чути…

— Дике Полювання, — тихо сказав відьмак. — Позачиняйте добре віконниці, пане Гофмайере.

— Дике Полювання? — перелякався Берньє. — Мороки?

— Не бійтеся. Високо пройде. Влітку воно завжди високо йде. Але діти можуть прокинутися. Полювання кошмари приносить. Краще зачинити віконниці.

— Дике Полювання, — сказав Любисток, неспокійно поглядаючи вгору, — віщує війну.

— Дурня. Забобони.

— Ага! Незадовго перед нільфгардським нападом на Цінтру…

— Тихо! — Відьмак урвав його жестом, раптом устав рівно, вдивляючись у темряву.

— Що там…

— Вершники.

— Суча мати, — просичав Гофмайер, скакуючи з лавки. — Вночі це лише скойа’таелі можуть бути…

— Один кінь, — обірвав його відьмак, піднявши з лавки меч. — Один справжній кінь. Інші — то привиди з Полювання… Зараза, неможливо… Влітку?

Любисток також зірвався на ноги, але втікати було йому соромно, бо ані Ґеральт, ані Берньє до втечі не готувалися. Відьмак вийняв меч і побіг у напрямку греблі, а половинчик не роздумуючи погнав слідом,