Відьмак. Час Погорди - Анджей Сапковський

Цірі вдаряє п’ятами, притискається до кінської шиї, проноситься поряд. За нею крик, свист, гуркіт грому. Блискавка.

— Spar’le, Yaevinn!

У чвал, чвал! Швидше, конику! Грім. Блискавка. Роздоріжжя. Ліворуч! Я ніколи не помиляюся! Знову роздоріжжя. Праворуч! Чвалом, конику! Швидше, швидше!

Дорога йде вгору, під копитами порох, кінь, хоча вона й підганяє його, сповільнюється…

На вершині пагорба вона озирнулася. Наступна блискавка освітила шлях. Зовсім порожній. Вона прислухалася, але чула тільки вітер, що шумів у листі. Гримнуло.

Тут нікого немає. Білки… Це тільки спомин про Кедвен. Троянда з Шерраведду… Це все мені здалося. Тут немає живої душі, ніхто мене не переслідує…

У неї вдарив вітер. Вітер дме із суші, — подумала вона, — я відчуваю його на правій щоці…

Я заблукала.

Блискавка. У світлі її блищить поверхня моря, на тлі її стовп острову Танедд. І Тор Лара. Вежа Чайки. Вежа, що притягує, наче магніт… Але я не хочу до тієї вежі. Я їду до Гірундуму. Бо я мушу побачити Ґеральта.

Знову блиснуло.

Між нею й урвищем стояв чорний кінь. А на ньому сидів рицар у шоломі, оздобленому крилами хижого птаха. Крила раптом забилися, птах зривається у політ…

Цінтра!

Паралізуючий страх. Руки до болю стиснуті на ременях віжок. Блискавка. Чорний рицар піднімає коня дибки. Замість обличчя він має жахливу маску. Крила б’ють…

Кінь пішов у галоп без її допомоги. Темрява, яку рвуть блискавки. Ліс закінчується. Під копитами плюскіт, в’язка багнюка. За нею шум крил хижого птаха. Все ближче… Ближче…

Лютий галоп, очі сльозяться. Блискавки тнуть небо, у їх світлі Цірі бачить вільхи й верби по обидва боки дороги. Але це не дерева. Це — слуги Короля Вільх. Слуги чорного рицаря, який мчить за нею, а крила хижого птаха шумлять на його шоломі. Жахливі потвори по обидва боки дороги тягнуть до неї криві руки, сміються дико, роззявляючи чорні пащеки дупел. Цірі лежить на кінській шиї. Гілки свистять, шмагають, шарпають, чіпляються за вбрання. Страшезні стовбури тріщать, дупла клацають, регочуть насмішкувато…

Левеня із Цінтри! Дитя Старшої Крові!

Чорний рицар уже позаду неї, Цірі відчуває його руку, що намагається схопити її за волосся на потилиці. Підігнаний криком, кінь рветься уперед, різким стрибком бере невидиму перешкоду, із тріском ламає очерет, спотикається…

Вона натягнула вузду, відкинувшись у сідлі, повернула коня — той хрипів. Крикнула дико, люто. Вишарпнула меч із піхов, крутнула ним над головою. Це вже не Цінтра! Я уже не дитина! Я уже не беззбройна! Не дозволю…

— Не дозволю! Ти мене вже не торкнешся! Не торкнешся уже мене ніколи!

Кінь із плюском і хлюпанням зупинився у воді, що сягала йому черева. Цірі нахилилася, крикнула, вдарила коня п’ятами, вискочила назад на греблю. Ставки, подумала. Фабіо казав про рибні ставки. Це Гірундум. Я добралася. Я ніколи не помиляюся…

Блискавка. За нею гребля, далі чорна стіна лісу, що врізається у небо, наче пилка. Й нікого. Тиша, що переривається тільки скавчанням вітру. Десь на болотах крякає налякана качка.

Нікого. На греблі немає нікого. Ніхто за мною не женеться. То була мара, кошмар. Спогади із Цінтри. Це мені тільки здавалося.

Удалині вогник. Ліхтар. Чи вогонь. То ферма. Гірундум. Уже близько. Ще тільки одне зусилля…

Блискавка. Одна, друга, третя. Без грому. Вітер раптом стихає. Кінь ірже, крутить головою, стає дибки.

На чорному небі з’являється молочна стрічка, швидко світлішає, звиваючись, наче змія. Вітер знову б’є у верби, збиває куряву, засохле листя і траву на греблі.

Далекий вогник зникає. Тоне, розмивається у паводку мільярда блакитних вогників, якими раптом освітлюється, палає усе болото. Кінь форкає, ірже, шаліє на греблі, Цірі ледь утримується у сідлі.

У смузі, що суне по небу, з’являються невиразні, кошмарні фігури вершників. Вони все ближче, все виразніше. Коливаються буйволові роги й облізлі плюмажі на шоломах, з-під шоломів біліють трупні маски. Вершники сидять на скелетах коней, укритих рештками капаризонів. Шалений вихор виє серед верб, клинки блискавиць безперестанно тнуть чорне небо. Вітер виє усе голосніше. Ні, це не вітер. Це примарний спів.

Кошмарна кавалькада повертає, летить просто на неї. Копита примарних коней киплять відблисками блукаючих вогників, що висять над болотами. На чолі кавалькади галопує Король Полювання. Іржавий шишак коливається над трупною маскою, що зяє дірами очних ям, у яких палає синій вогонь. В’ється обірваний плащ. Об укритий іржею нагрудник стукотить намисто, пусте, наче старе горохвиння. Колись у ньому було коштовне каміння. Але випало під час дикої гонитви небом. І стало зірками…

Це неправда! Цього немає! То кошмар, мара, обман! Це мені лише здається!

Король Полювання ставить скакуна-скелет дибки, вибухає диким, жахливим сміхом.

Дитя Старшої Крові! Ти належиш нам! Ти наша! Приєднайся до почету, приєднайся до нашого Полювання! Будемо гнати, гнати аж до кінця, аж до самої вічності, аж до краю існування! Ти наша, зіроока дочка Хаосу! Приєднайся до нас, пізнай радість Полювання! Ти наша, ти одна з нас! Серед нас — твоє місце!

— Ні! — крикнула вона. — Їдьте геть! Ви мертві!

Король Полювання сміється, клацають гнилі зуби над заіржавленим краєм обладунку. Синім горять очні ями маски черепу.

Так, ми — мертві! Але це ти — смерть.

Цірі притискається до кінської шиї. Не довелося підганяти коня. Відчуваючи за собою близькі примари, скакун рвався по греблі в карколомному чвалі.

Берньє Гофмайер, половинчик, фермер з Гірундуму, підвів кучеряву голову, вслухаючись у далекий відгомін грому.

— Небезпечна справа, — сказав, — така гроза без дощу. Гахне десь блискавка — й пожежа готова…

— Трохи дощу б не завадило, — зітхнув Любисток, підкручуючи кілочки лютні, — бо повітря таке, що ножем можна краяти… Сорочка до хребта липне, комарі жеруть… Але, вважаю, закінчить нічим. Кружляла гроза, кружляла, але з якогось часу блискає десь на півночі. Хіба над морем.

— У Танедд лупить, — підтвердив половинчик. — Це найвища точка тут. Та вежа на острові, Тор Лара, проклятущо притягує блискавки. Під час порядної грози виглядає так, наче у вогні стоїть. Аж дивно, що не розлетілася досі.

— То магія, — переконано ствердив трубадур. — Усе на Танедді магічне, навіть сама скеля. А чародії блискавок не бояться. Та що я там! Чи знаєш, Берньє, що вони вміють блискавки хапати?

— Та авже! Брешеш, Любистку.

— Та хай мене грім… — Поет урвав себе, неспокійно глянув у небо. — Хай мене свиня копне, як я брешу. Кажу тобі, Гофмайере, маги ловлять блискавки. Я на власні очі бачив. Старий Горазд, той, якого пізніше вбили на Горі Содден, схопив колись блискавку на