Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес - Марго Вольська

Есмонд планував зайти до свого кабінету, але, побачивши під деканатом натовп двійочників, що вже збирались брати бажане приміщення штурмом, потягнув мене сходами далі.

– Спочатку зайдемо на кафедру, – пояснив він, – затвердимо твій індивідуальний план, а далі… Можливо, вони звідти підуть.

– Вони не підуть, – всміхнулась я. – Вони прийшли, бо їм треба розібратись з їх навчальними боргами. Інакше відрахування!

Демон скривився так, немов його хтось змушував бути деканом.

– Гаразд. Ходімо швидше.

У мене було бажання повідомити йому, що я дівчина, а отже, не можу так швидко гнатись сходами, але зрештою я прийшла до висновку, що Есмонда зупиняти нема сенсу. Він все одно не послухає. Тож ми в рекордні терміни долетіли – словом «дійшли» я цей стрімкий рух просто не могла охарактеризувати, це б його надто знецінювало! – до кафедри, і Есмонд, не стукаючи, відчинив двері.

…Академія Торенвес була цікавим місцем, і тільки ті, хто пропрацював тут багато років, розуміли всю абсурдність структури управлінського апарату. Саму академію очолював ректор, мав в підпорядкуванні деканів факультетів. Факультети складались з кафедр, і завідувачам підкорялись викладачі. От тільки декани, та й ректор також, мали виконувати не лише управлінську роботу, а й викладацьку – тож певною мірою були підлеглими власних підлеглих.

А далі все залежало від рівня паскудства того чи іншого професора-управлінця.

Наша кафедра, та, на якій навчались ми з Алісою, вважалась однією з найкращих, от тільки, попри це все, я терпіти її не могла. Пихаті викладачі, занадто багато пафосу та самовпевненості… Вони навіть Алісу вмудрялись дістати, що вже казати про мене!

І саме на цю кафедру зараз прямували ми з Есмондом. Я подивилась на знайомі коричневі двері з синьою табличкою, на якій золотими літерами було виведено до болю відому мені назву кафедри, і застогнала від розчарування.

– Можливо, я тут почекаю? – обережно промовила я.

– Ні, – похитав головою Флейм. – Заходь.

Він відчинив двері, хотів пропустити мене вперед, але передумав і зайшов першим.

У викладацькій не було порожньо. За головним столом сидів завідувач і щось там переписував на бланк. Поруч з ним товкся незнайомий світловолосий юнак приблизно мого віку; він зацікавлено зиркнув на Есмонда, потім на мене та привітно всміхнувся. Інші викладачі, що порозсідались в приміщенні, подарували мені геть не такі радісні погляди.

Здається, хтось дивився навіть з презирством.

– Доброго дня, – промовив Есмонд. – Я прийшов…

– О, лорде Флейме! – вигукнув завідувач, професор Мідгрейн, підскакуючи на місці. – Як добре, що ви прибули! У мене для вас є новина!

– Власне, це у мене…

– Я вже казав, що за навчальним навантаженням, – заторохкотів професор Мідгрейн, – вам, лорде Флейме, треба обрати собі аспіранта. Звісно, ви поки що сумнівались та збирались зачекати до зимового набору, але, враховуючи ваш викладацький досвід та розмір ставки, я вважаю, що сумніви ці абсолютно недоречні. Тож…

– Я якраз з цього питання, – кивнув Есмонд. – Леді Меліса Беллер…

– До чого тут леді Меліса Беллер? – Мідгрейн запитально вигнув брови. – О, мене не цікавлять ваші особисті стосунки зі студентами. Лорде Флейме, для вас вже обрано аспіранта. Познайомтесь, – він кивнув на світловолосого юнака, – ось він. Прибув до нас за обміном! І я маю для вас прекрасну новину. Ви чудово поладнаєте! Адже Джейсон – демон!

Джейсон всміхнувся так привітно, що я ледь не вдавилась.

– Знаєш, Мелісо, – голос Есмонда звучав так, немов він мав намір спалити завідувача кафедрою на місці пекельним вогнем, – почекай все-таки зовні.

– Ага, – пискнула я і вискочила з кабінету.

Що б там не робилося, краще мені не підвертатись під лапу дуже розлюченого архідемона.