Граф Дракула - Брем Стокер
Застала я бідолаху в жахливому вигляді — абсолютно схудлим, блідим і страшенно слабким. Очі абсолютно втратили властивий Джонатану вираз рішучості, і той вражаючий спокій, яким, як я часто говорила тобі, дихало його обличчя — тепер зник. Від нього залишилася одна лише тінь, і він нічого не пам'ятає, що з ним відбувалося останнім часом. В усякому разі, він хоче, щоб я так думала. Видно, він пережив страшне етичне потрясіння, і я боюся, що якщо він почне згадувати, це відіб'ється на його розумі. Сестра Агата — добра людина і природжена доглядальниця — розповідала мені, що в маренні він говорив про жахливі речі. Я просила її сказати, про які саме; але вона тільки хрестилася і відповіла, що ніколи не зможе цього передати, що марення хворого — таємниця від всіх, і що якщо сестрі милосердя і доводиться почути яку-небудь таємницю під час виконання своїх обов'язків, то вона не має права її виказувати… Він спить… Я сиджу біля його ліжка і дивлюся на нього. Ось він прокидається… Прокинувшись, він попросив, щоб подали костюм, бо йому було потрібно щось дістати з кишені. Сестра Агата принесла всі речі Джонатана. Серед них я побачила записник. Мені дуже хотілося прочитати його, бо я здогадалася, що знайду в ньому розгадку всіх його тривог. Можливо, він вгадав це бажання, оскільки раптом попросив мене відійти до вікна, сказавши, що йому хочеться залишитися самому на короткий час. Трохи згодом Джонатан покликав мене; коли я підійшла, він звернувся з дуже серйозним виглядом, тримаючи записник у руках, із такими словами: «Вільгельміно, ти знаєш, люба, мій погляд на ту відвертість, яка повинна панувати у стосунках між чоловіком і дружиною: між ними не повинно бути жодних таємниць, жодних непорозумінь. Я пережив сильне етичне потрясіння; коли я згадую про те, що сталося, то відчуваю, що у мене голова йде обертом, і я абсолютно не знаю, чи сталося все це зі мною насправді або ж це марення божевільного. Ти знаєш, що я переніс запалення мозку, знаєш, що був близький до того, щоб збожеволіти. Моя таємниця тут, у зошиті, але я не хочу її знати… Потім я хочу нагадати тобі, моя люба, що ми вирішили одружитися, як тільки всі формальності будуть виконані. Чи хочеш ти, Вільгельміно, розділити зі мною моє покликання? Ось мій зошит. Збережи його в себе, прочитай, якщо хочеш, але ніколи не говори зі мною про це».
Тут він, знесилившись, упав на ліжко, я ж поклала зошит під подушку і поцілувала його. Я попросила сестру Агату піти до директора по дозвіл призначити наше весілля на сьогоднішній вечір, і ось я сиджу і чекаю на відповідь…
Вона щойно повернулася і сказала, що послали по священика Англійської місії. Ми вінчаємося за годину, тобто як тільки Джонатан прокинеться…
Мила Люсі, ось і відбулося! У мене дуже урочистий настрій, але я дуже, дуже щаслива. Джонатан прокинувся годиною пізніше, коли все вже було приготовлено», його посадили на ліжко й обклали подушками, він вимовив дуже твердо і рішуче своє «так, я згоден», я ж була ледве в змозі говорити; моє серце було таке переповнене, що я ледве промовила ці декілька слів. Я повинна тобі повідомити про свій весільний подарунок. Коли священик і сестричка залишили нас із чоловіком наодинці, я взяла з-під подушки щоденник, запечатала його і, показавши чоловікові, сказала, що цей щоденник послужить запорукою нашої віри один в одного; що я ніколи не розкрию його, хіба тільки в ім'я порятунку або на виконання якогось непорушного обов'язку.
Тоді він поцілував і обійняв мене своїми слабкими руками, і це було ніби запорукою нашого майбутнього життя…
Чи знаєш ти, люба Люсі, чому я розповідаю тобі про все? Не тільки тому, що це так близько мені, а й тому, що ти завжди була мені дорога. Я хочу швидше побачити тебе, тепер, коли я така щаслива в заміжжі. Я хочу, щоб ти була так само щаслива, як я. Люба моя, хай пошле тобі Всемогутній Бог таке ж щастя на все життя, хай протече воно безхмарно, сповнене безтурботного щастя!
Вічно любляча тебе Міна Харкер.
Щоденник лікаря Сьюарда
28 серпня.
Хвороба Ренфілда протікає значно цікавіше. Він тепер настільки заспокоївся, що з'явився просвіток у його манії. Перший тиждень після того жахливого нападу пройшов у неймовірно буйному стані. Наприкінці тижня, вночі, якраз при повному місяці, він несподівано заспокоївся і почав бурмотіти про себе: «Тепер я можу чекати; тепер я можу чекати». Служник повідомив мене про це, і я негайно зайшов до нього; він усе ще був у гамівній сорочці й перебував в оббитій повстю кімнаті буйного відділення; але вираз обличчя став спокійнішим. Я залишився цілком задоволений його виглядом і негайно ж розпорядився, щоб його звільнили. Обслуга вагалася, але врешті-решт виконала мій наказ. Найдивніше, що у пацієнта виявилося достатньо гумору, аби помітити їхнє вагання; він підійшов до мене впритул і прошепотів, поглядаючи на них крадькома:
— Вони бояться, що я вас ударю! Подумати тільки — щоб я вас ударив! От дурні!
Але сьогодні ввечері він більше не побажав розмовляти. Навіть пропозиція кошеняти або великої кішки не могла його спокусити. Він відповів:
— Я не визнаю хабарів у вигляді кішок; у мене є багато іншого, про що потрібно подумати, і я можу почекати.
Трохи згодом я його залишив. Служник говорить, що він був спокійний до світанку, потім раптом почав хвилюватися і нарешті впав у буйний стан, який дійшов у нього до пароксизму[13] і перейшов у летаргічний сон[14].
Три ночі повторюється з ним те саме: надмірне збудження протягом всього дня, потім спокій від сходу місяця до сходу сонця. Як би мені хотілося мати ключ до розгадки цього явища! Здається, ніби щось систематично впливає на його стан… Вдала думка! Сьогодні вночі ми влаштовуємо пастку нашому божевільному. Раніше він утік проти нашої волі; тепер же ми йому самі підлаштуємо втечу. Ми дамо йому можливість втекти, але люди йтимуть за ним невідступно на випадок нещастя.
23 серпня.
Завжди стається те, на що менше за все чекаєш. Наша пташка, знайшовши свою клітку відчиненою, не схотіла відлетіти, тому всі наші витончені плани розвіялися геть чисто. В усякому разі, одне ми зрозуміли, а саме: що неспокійний період у нього
