Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський
Окрім них. Вони, хоча й подібні до нас, були чужими, настільки чужими, що ми довго не могли для тієї чужості знайти імена.
Ген Ґедимдейт. Ельфи й люди
Добрий ельф — мертвий ельф.
Фельдмаршал Мілан Ройпеннек
Розділ 4
Нещастя повелося відповідно до одвічного звичаю нещасть і яструбів — висіло над ними якийсь час, але вичікувало з атакою до зручного моменту. До часу, коли вони віддалилися від нечисленних осель, що стояли над Ґвенллех та Верхньою Буіною, оминули Ард Каррайг і заглибилися у безлюдний, потятий ярами передпокій лісу. Наче атакуючий яструб, нещастя не схибило. Точно впало на жертву, а жертвою стала Трісс.
Спочатку виглядало це паскудно, але не загрозливо, нагадувало звичайний розлад шлунку. Ґеральт і Цірі деякий час намагалися не звертати уваги на вимушені проблемами чародійки зупинки. Трісс, бліда, наче смерть, усіяна потом і болісно викривлена, кілька годин намагалася продовжувати поїздку, але біля полудня, провівши в придорожніх кущах ненормально багато часу, вже не зуміла всістися на коня. Цірі хотіла їй допомогти, але дало це кепський ефект — чародійка не зуміла втриматися за гриву, сповзла по боці скакуна й звалилася на землю.
Вони підняли її, поклали на плащі. Ґеральт мовчки зняв в’юки, відшукав шкатулку із магічними еліксирами, відкрив її і вилаявся. Усі флакончики були ідентичними, а таємничі знаки на печатках нічого йому не говорили.
— Який, Трісс?
— Жоден, — простогнала вона, обома руками тримаючись за живіт. — Я не можу… Не можу того приймати.
— Що? Чому?
— Я надчутлива…
— Ти? Чародійка?
— Маю алергію! — Вона вилаялася від безсилої злості й розпачливого гніву. — Завжди мала! Не приймаю еліксирів! Лікую ними інших, а себе можу лікувати виключно амулетами!
— А де в тебе амулет?
— Не знаю, — заскреготіла вона зубами. — Мабуть, залишила в Каер Морені. Або загубила…
— Зараза. І що з цим робити? Може, наклади на себе закляття?
— Я намагалася. Це — власне, результат. Через ті корчі я не могла зосередитися…
— Не плач.
— Легко тобі говорити!
Відьмак підвівся, стягнув власні в’юки з хребта Плітки й почав у них порпатися. Трісс скрутилася у клубок, пароксизм болю перекосив її обличчя, скривив рот.
— Цірі…
— Що, Трісс?
— Ти почуваєшся добре? Жодних… проблем?
Дівчинка заперечливо покрутила головою.
— Може, це отруєння? Що я їла? Ми ж усі їли те саме… Ґеральте! Мийте руки. Допильнуй, щоби Цірі мила руки…
— Лежи спокійно. Випий це.
— Що воно?
— Звичайні гамувальні трави. Магії у тому кіт наплакав, зашкодити тобі не повинно. А корчі зменшить.
— Ґеральте, корчі… це нічого. Але якщо почнеться гарячка… Це може бути дизентерія. Чи паратиф.
— У тебе немає імунітету?
Трісс не відповіла, відвернулася, закусила губу, зіщулилася ще більше. Відьмак не продовжував допит.
Дозволивши їй трошки відпочити, вони затягнули чародійку в сідло Плітки. Ґеральт усівся за нею, підтримуючи обіруч, а Цірі, їдучи поряд, тримала вузду, одночасно тягнучи на віжках мерина Трісс. Не проїхали навіть милі. Чародійка вислизала з рук, не трималася на луці. Раптом затремтіла в конвульсивних дрижаках і моментально запалала гарячкою. Слабкість посилилася. Ґеральт зберігав надію, що це результат алергічної реакції на остаточну магію в його відьмачому еліксирі. Сподівався. Але не вірив.
* * *
— Ой, пане, — сказав сотник. — Приїхали ви в недобрий час. Здається мені, що гірше втрапити ви не могли.
Сотник мав рацію, Ґеральт не міг ні заперечити, ні сперечатися.
Застава, що стерегла міст і де звичайно перебувало троє солдатів, стаєнний, митник і щонайбільше кілька подорожніх, цього разу була повнісінька людей. Відьмак нарахував більше тридцяти легкоозброєних у кольорах Кедвена й десь із півсотні щитоносців, що стояли табором навколо низького палісаду. Більшість вилежувалися біля вогнищ, відповідно до старого солдатського правила, що наказує спати, коли можна, а вставати, коли будять. За настіж відчиненими воротами було видно метушню — усередині застави також було повно людей і коней. На верху нахиленої спостережної вежі стояло на варті двоє жовнірів із арбалетами, готовими до пострілу. На розбитому, зритому копитами передмості стояло шість хлопських возів і два купецькі фургони, в огорожі ж, смутно похиливши голови над угноєною багнюкою, стирчало кільканадцятеро розпряжених волів.
— Напад був. На заставу. Вчора вночі. — Сотник випередив запитання. — Ледве встигли ми з допомогою, інакше знайшли б тут лише спалену землю.
— Хто був нападником? Розбійники? Мародери?
Жовнір покачав головою, сплюнув, подивився на Цірі й скорчену в сідлі Трісс.
— Зайдіть за частокіл, — сказав, — бо за мить чародійка з сідла злетить. Маємо вже тут кілька поранених, тож однією більше — що за різниця.
На подвір’ї, у відкритій, під навісом, кліті лежало кілька людей у закривавлених пов’язках. Трохи далі, між стіною частоколу й дерев’яною криницею із «журавлем», Ґеральт помітив шість нерухомих тіл, накритих мішковиною, з-під якої стирчали тільки ноги в брудних стоптаних чоботах.
— Кладіть чародійку там, серед поранених. — Жовнір вказав на кліть. — Ха, пане відьмаче, це справді невдача, що вона хвора. Кілька наших отримало в битві, ми б не відмовилися від магічної допомоги. Одному, котрому ми стрілу витягли, вістря у тельбухах залишилося, ґиґне хлопчина до ранку, точно ґиґне… А чародійка, яка могла б його врятувати, сама в гарячці лежить, від нас допомоги виглядає. У недобрий час, як я сказав, у недобрий…
Урвав, бачачи, що відьмак не відводить погляду від накритих рядном тіл.
— Двоє із тутешньої сторожі, двоє наших і двоє… тамтешніх, — сказав, підіймаючи окраєць зашкарублої тканини. — Гляньте, якщо бажається.
— Цірі, відійди.
— Я також хочу побачити! — Дівчинка вихилилася з-за нього, з роззявленим ротом дивлячись на трупи.
— Відійди, прошу. Займися Трісс.
Цірі пирхнула неохоче, але послухалася. Ґеральт підійшов ближче.
— Ельфи, — сказав, не приховуючи здивування.
— Ельфи, — підтвердив солдат. — Скойа’таелі.
— Хто?
— Скойа’таелі, — повторив жовнір. — Лісові банди.
— Дивна назва. Якщо не помиляюся, значить воно «білки»?
— Так, пане. Саме білки. Так вони самі звуться
