Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський
— Що з тобою, Цірі?
— Нічого…
— Цірі, послухай. Забудь про те. Те вже не повернеться.
— Я бачила… У Соддені й на Заріччі… Цілі поля… Лежали там, гризли їх вовки й здичавілі пси. Дзьобали їх птахи… Напевне, були там і гулі…
— Саме тому ти тепер учиш про гулів, Цірі. Те, про що ми знаємо, перестає бути кошмаром. Те, з чим уміємо битися, вже не настільки грізне. Як б’ються з гулем, Цірі?
— Срібним мечем. Гуль вразливий для срібла.
— Для чого ще?
— Для різкого світла. І для вогню.
— А значить, можна з ним битися за допомогою світла та вогню?
— Можна, але це небезпечно. Відьмак не використовує світло чи вогонь, бо це заважає бачити. Будь-яке світло викликає тіні, а тіні утруднюють орієнтацію. Треба завжди битися у темряві, при світлі місяця чи зірок.
— Дуже слушно. Ти добре запам’ятала, ти розумна дівчинка. А тепер глянь сюди, на цю гравюру.
— Бе-е-е-е-е…
— Ага, це й насправді не дуже красива кур… створіння. Це гравейр. Гравейр — це різновид гуля. Він дуже подібний до гуля, але значно більший. Вирізняють його також, як бачиш, три кістяні гребені на черепі. Все інше в нього — як і в кожного трупоїда. Зверни увагу. Кігті короткі й тупі, пристосовані для розкопування могил, для риття землі. Міцні зуби, якими він трощить кістки, і довгий тонкий язик, що слугує для вилизування з них кісткового мозку, напіврозкладеного. Такий добре засмерділий кістковий мозок для гравейра — це делікатес… Що з тобою?
— Н-н-нічого.
— Ти вся бліда. Й зелена. Малувато їси. Сніданок ти їла?
— Та-а-а-ак. Їла.
— Про що то я… Ага. Мало не забув. Запам’ятай, бо це важливо. Гравейри, як і гулі й інші потвори з цієї групи, не мають власної екологічної ніші. Вони є реліктами періоду поєднання сфер. Убиваючи їх, ми не порушуємо рівновагу й зв’язки, які панують у природі, у нашій теперішній сфері. У нашій теперішній сфері ці потвори чужі й для них немає місця. Ти це розумієш, Цірі?
— Розумію, дядько Весеміре. Ґеральт це мені пояснював. Я все знаю. Екологічна ніша — це…
— Добре, добре. Я знаю, що воно таке, і коли Ґеральт тобі пояснив, то не маєш мені того повторювати. Повернімося до гравейра. Гравейри трапляються досить рідко, на щастя, бо то страшенно небезпечні сучі сини. Найменша рана в битві з гравейром означає зараження трупною отрутою. Яким еліксиром лікується зараження трупною отрутою, Цірі?
— «Іволга».
— Вірно. Але краще уникати зараження. Тому, коли ти б’єшся з гравейром, не можна наближатися до того лайна. Битися — завжди на дистанції, а удар завдавати на відскоку.
— Гм-м… А в яке місце найкраще його рубонути?
— Зараз ми перейдемо власне до цього. Поглянь…
* * *
— Ще раз, Цірі. Давай вивчимо це повільненько, так, аби ти могла опанувати кожен рух. Подивися, я атакую тебе терцією, згинаюся для уколу… Чому ти відступаєш?
— Бо я знаю, що це — фінт! Ти можеш піти в широкий сіністер або вдарити верхньою квартою. А я відступаю і парирую контрвипадом!
— Вважаєш? А якщо я зроблю так?
— Ау-у-у!!! Мало ж бути повільно! Що я зробила невірно? Скажи, Коене!
— Нічого. Я просто вищий і сильніший.
— Це нечесно!
— Немає такого, як чесний бій. У бою використовуються будь-яка перевага і будь-яка можливість, яка випадає. Відступаючи, ти дала мені можливість вкласти в удар більше сили. Замість відступати треба було застосувати напівоберт уліво і спробувати тяти мене знизу, квартою в декстер, під підборіддя, у щоку або в горло.
— Аякже, так би ти мені й дозволив! Зробиш зворотній оберт і дістанеш мене в лівий бік шиї, перш ніж устигну поставити блок! Звідки я маю знати, що ти зробиш?
— Мусиш знати. І знаєш.
— Аякже!
— Цірі. Те, що ми робимо, — це битва. Я — твій супротивник. Я хочу й мушу тебе перемогти, бо тут ідеться про моє життя. Я за тебе вищий і сильніший, тож шукатиму можливості для ударів, якими зіб’ю або зламаю твій блок, так, як ти щойно бачила. Навіщо мені оберт? Я вже в сіністрі, дивися. Що простішого, ніж ударити секундою, під пахву, зсередини руки? Якщо я розітну тобі артерію, ти помреш за кілька хвилин. Обороняйся!
— Ха-а-а-а!!!
— Дуже добре. Чудовий швидкий блок. Бачиш, як стає у пригоді тренування зап’ястка? А тепер — увага: багато рубак роблять помилку в статичному блоці, замираючи на мить, тоді можна їх заскочити, ударити — отак!
— Ха-а!!!
— Добре! Але відскакуй, одразу ж відскакуй, входь в оберт! Я можу мати кинджал у лівій руці! Добре! Дуже добре! А тепер, Цірі? Що я зроблю тепер?
— Звідки мені знати?
— Стеж за моїми ногами! Як розподілено вагу мого тіла? Що я можу зробити з такої стійки?
— Усе!
— Тож крутися, крутися, примусь мене розвернутися! Обороняйся! Добре! Не дивися на мій меч, мечем я можу тебе обдурити! Обороняйся! Добре! І ще раз! Добре! Іще!
— Ау-у-у-у!!!
— Недобре.
— Уф-ф… Що я зробила не так?
— Нічого. Я просто швидший. Зніми захисні щитки. Сядьмо на хвилинку, відпочинемо. Ти, певно, заморилася, бігала Шляхом увесь ранок.
— Я не заморилася. Я голодна.
— Зараза, я також. А сьогодні чергування Ламберта, він не вміє готувати нічого, крім галушок… І якби хоча б те вмів добре готувати…
— Коене?
— Га?
— Я усе ще не настільки швидка…
— Ти дуже швидка.
— Чи буду я колись такою швидкою, як ти?
— Сумніваюся.
— Гм-м-м… Ну так. А чи ти… Хто найкращий фехтувальник у світі?
— Поняття не маю.
— Ти такого ніколи не знав?
— Я знав багатьох, які себе такими вважали.
— Ха! Ким вони були? Як звалися? Що вміли?
— Повільніше, повільніше, дівчино. Я не знаю відповідей на ці запитання. Це так важливо?
— Напевно, важливо! Хотіла б я бачити… хто ці фехтувальники. І де вони.
— Де вони — це я знаю.
— Ха! І де?
— На цвинтарях!
* * *
— Будь уважною, Цірі. Зараз підвісимо третій маятник, із двома ти вже даєш ради. Кроки виконуватимеш такі самі, як і при двох, зробиш тільки на одне ухиляння більше. Готова?
— Так.
— Сконцентруйся. Розслабся. Вдих, видих. Нападай!
— Ух! Ау-у-у-у… Суча лапа!
— Прошу, не лайся. Сильно отримала?
— Ні, мене тільки зачепило… Що я зробила не так?
— Ти бігла в занадто рівному ритмі, занадто прискорила другий напівоберт, а фінт зробила занадто широко. У результаті тебе винесло просто під маятник.
— Ох, Ґеральте, там зовсім немає
