Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

— Гидота, бу-у-у-е-е-е. Трісс того не з’їсть!

— Застосуємо метод моєї бабки. Ти затиснеш їй ніс, а я буду пхати пігулки.

— Ярпене, — прошипів Ґеральт, вигулькуючи раптом із темряви з чародійкою на руках. — Бережися, щоб я тобі чогось не увіпхнув.

— Та це ліки! — обурився ґном. — Це допомагає! Пліснява, часник…

— Так, — слабко простогнала Трісс із глибини свого кокону. — Це правда… Ґеральте, це мені справді повинно допомогти…

— Бачиш? — Ярпен штурхнув Цірі ліктем, гордо задираючи бороду й вказуючи на Трісс, що з міною мучениці ковтала пігулки. — Мудра чарівниця. Знає, що добре.

— Що ти кажеш, Трісс? — Відьмак нахилився. — А, розумію. Ярпене, може, ти маєш дягиль? Або шафран?

— Пошукаю, попитаю. Я приніс вам води та трохи їдла…

— Дякую. Але вона передусім потребує відпочинку. Цірі, лягай.

— Зроблю ще компрес для Трісс…

— Я сам зроблю. Ярпене, я хотів би поговорити.

— Ходімо до вогнища. Відшпунтуємо барильце…

— Я хочу з тобою поговорити. Більшої аудиторії мені не потрібно. Скоріше навпаки.

— Ясно. Слухаю.

— Що воно за конвой?

Ґном підвів на нього малі проникливі очі.

— Королівська служба, — сказав повільно й зі значенням.

— Про це я здогадався. — Відьмак витримав погляд. — Ярпене, я питаю не через цікавість.

— Знаю. І про що тобі йдеться, я також знаю. Але це транспорт… гм… спеціального призначення.

— І що ви таке транспортуєте?

— Солону рибу, — повільно сказав Ярпен, після чого продовжив брехати, навіть повікою не кліпнувши. — Фураж, реманент, упряж, усяка таку дупологія для війська. Венк — інтендант королівського війська.

— З нього такий інтендант, як з мене друїд, — усміхнувся Ґеральт. — Але це ваша справа, я не звик встромляти носа в чужі таємниці. Утім, ти бачив, у якому стані Трісс. Дозволь нам доєднатися, Ярпене, дозволь покласти її в одному з фургонів. На кілька днів. Не питаю, куди ви прямуєте, бо цей шлях іде на південь як по нитці, розділяється тільки під Лікселею, а до Лікселі ще десять днів дороги. За цей час гарячка спаде, і Трісс зуміє їхати верхи, а якщо навіть і ні, то я зупинюся в місті над річкою. Зрозумій, десять днів у фургоні, порядно вкритою і з теплими стравами… Прошу тебе.

— Не я тут командую, а Венк.

— Не вірю, щоб ти не мав на нього впливу. Не в конвої, що головно складається із ґномів. Вочевидь, він має рахуватися з тобою.

— Хто та Трісс для тебе?

— А яке воно має значення? У цій ситуації?

— У цій ситуації — жодного. Я запитував через пусту цікавість, аби мати пізніше змогу пустити плітку по корчмах. Але скажу так, що ти маєш сильний потяг до чародійок, Ґеральте.

Відьмак смутно усміхнувся.

— А дівчина? — Ярпен вказав рухом голови на Цірі, яка крутилася під кожухом. — Твоя?

— Моя, — відповів він, не роздумуючи. — Моя, Зігріне.

* * *

Світанок був сірим, пахнув нічним дощем і вранішньою імлою. Цірі здалося, що спала вона лише кілька хвильок, що її розбудили, ледь вона встигла опустити голову на мішки, що лежали на возі.

Ґеральт саме вкладав поряд із нею Трісс, принесену з чергової експедиції до лісу. Пледи, у які чародійку було загорнено, іскрилися від роси. У Ґеральта навколо очей було чорно. Цірі знала, що він їх і не змружив — Трісс усю ніч кидалася у гарячці, сильно страждала.

— Я тебе розбудив? Вибачаюся. Спи, Цірі. Ще рано.

— Що із Трісс? Як почувається?

— Краще, — простогнала чародійка. — Краще, але… Ґеральте, послухай… Я хотіла тобі…

— Так? — Відьмак нахилився, але Трісс уже спала.

Він випростався, потягнувся.

— Ґеральте, — прошепотіла Цірі. — Вони дозволять нам… поїхати у фургоні?

— Побачимо. — Він закусив губу. — Поки можеш, спи. Відпочивай.

Зіскочив з воза. Цірі чула звуки, що свідчили: табір збирається — тупання коней, брязкіт упряжі, скрипіння дишел, стукіт щаблин, розмови та прокльони. А потім, близько, хрипкий голос Ярпена Зігріна й спокійного високого чоловіка, називаного Венком. І холодний голос Ґеральта. Вона підвелася, обережно визирнула з-за полотнища.

— Я у цій справі не маю категоричних заборон, — заявив Венк.

— Чудово, — повеселішав ґном. — Тоді справу вирішено?

Комісар злегка підняв долоню, даючи знак, що він іще не скінчив. Якийсь час мовчав. Ґеральт і Ярпен терпляче чекали.

— Разом з тим, — нарешті сказав Венк, — я головою відповідаю за те, аби цей транспорт дістався до місця призначення.

Він знову замовк. Цього разу ніхто не заговорив. Не було сумнівів, що, розмовляючи з комісаром, слід було звикати до довгих пауз між фразами.

— Щоб він дістався безпечно, — закінчив він за хвилину. — Й у визначені терміни. А опіка над хворою може сповільнити просування.

— Ми йдемо з випередженням, — запевнив Ярпен, трохи перечекавши. — І час випереджаємо, пане Венку, строків не порушимо. А якщо йдеться про допомогу… Здається мені, що відьмак у компанії не зашкодить. Шлях лісами йде, майже до самої Лікселі праворуч і ліворуч дика пуща. А пущею, як теревенять, різні недобрі створіння нишпорять.

— І справді, — погодився комісар. Дивлячись просто в очі відьмакові, він зважував, здається, кожне слово. — Напевне, останнім часом чимало недобрих створінь, підбурюваних іншими недобрими створіннями, трапляються в кедвенських лісах. Вони можуть загрожувати нашій безпеці. Король Генсельт, знаючи про те, надав мені право наймати добровольців для збройного ескорту. Пане Ґеральте? Це б розв’язало вашу проблему.

Відьмак мовчав довго, довше, ніж тривала уся промова Венка, густо пронизана міжфразовими паузами.

— Ні, — сказав нарешті. — Ні, пане Венку. Прояснімо справу. Я готовий віддячити за допомогу, надану пані Мерігольд, але не в такій формі. Можу біля коней поратися, воду носити й дрова, навіть готувати. Але я не піду на королівську службу як найманий жовнір. Прошу на мій меч не розраховувати. Я не маю наміру забивати отих, як ви зволили виразитися, недобрих створінь за наказом інших створінь, яких я аж ніяк не вважаю кращими.

Цірі почула, як Ярпен Зігрін голосно зашипів і закашлявся у кулак. Венк дивився на відьмака спокійно.

— Розумію, — сказав сухо. — Люблю ясні ситуації. Добре. Пане Зігріне, прошу подбати, щоб не сповільнювати швидкість маршу. Що до вас, пане Ґеральте… Знаю, що ви станете придатним і корисним у той спосіб, який уважатимете за необхідне. Образливо було б і для вас, і для мене, якби вашу придатність ви трактували як відплату за допомогу, яку ми надаємо стражденній. Чи краще вона зараз почувається?

Відьмак підтвердив кивком, як здалося Цірі, трохи глибшим і ввічливішим, ніж звичайний кивок. Венк виразу обличчя не змінив.

— Я радий з того, — сказав