Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

— Банди, — виправив рицар. — Банди, пане відьмаче. Нараховують до двадцяти голів, інколи — більше. Вони таку зграю звуть «командо». Це слово з мови гномів. А щодо того, що непросто їх дістати, — це ви праві як фахівець. Ганятися за ними по лісах і очеретах сенсу немає. Єдиний спосіб — це відрізати їх від тилів, ізолювати, голодом заморити. Узяти міцно за карк тих нелюдів, які їм допомагають. Тих, з міст і поселень, із селищ, з ферм…

— Проблема в тому, — сказав купець зі шляхетними рисами, — що все ще невідомо, хто з нелюдів їм допомагає, а хто ні.

— Тож треба всіх за карк брати!

— Ага, — усміхнувся купець. — Розумію. Це я вже колись чув. За карк усіх і до копалень, до огороджених таборів, до каменоломень. Усіх. Невинних також. Жінок, дітей. Так?

Рицар підвів різко голову, ляснув долонею по руків’ю меча.

— Саме так і ніяк інакше! — сказав різко. — Дітей вам шкода, а самі ви — наче дитина на цьому світі, мій пане. Замирення з Нільфгардом — то справа крихка, наче яєчна шкаралупка, не сьогодні, так завтра війна може знову початися, а на війні воно по-всякому буває. Якщо нас поб’ють, то як думаєте, що станеться? Скажу вам: вийдуть тоді ельфійські командо з лісів, вийдуть у силі й численності, а ці лояльні зараз же до них приєднаються. Ті ваші лояльні ґноми, ваші приязні половинчики, говоритимуть тоді, думаєте, про мир, про об’єднання? Ні, пане. Вони тельбухи з нас випускатимуть, це їхніми руками Нільфгард із нами розправиться. І потоплять нас у морі, як і обіцяють. Ні, пане, не можна нам із ними цацькатися. Або вони, або ми. Третьої дороги немає в нас!

Двері хати скрипнули, став у них жовнір у закривавленому фартусі.

— Вибачте, що заважаю, — сказав. — Хтой-то з мосьпанства привіз оточку хвору жіночку?

— Я, — сказав відьмак. — А що сталося?

— Дозвольте зі мною.

Вийшли вони на подвір’я.

— Зле з нею, пане, — сказав жовнір, вказуючи на Трісс. — Дав я їй-тко горілки із перцем та селітрою, але не допомогло. Не дуже…

Ґеральт не прокоментував, бо й не було чого коментувати. Чародійка, зігнута й скорчена, власне, являла собою беззаперечне підтвердження, що горілка з перцем і селітрою — це не те, що її шлунок міг би прийняти.

— То може якась зараза бути, — насупився жовнір. — Альбо та, як її там… Зинтерія. Якби-тко воно так по людям розлилося…

— Це чародійка, — запротестував відьмак. — Чародійки не хворіють…

— А й справді, — цинічно втрутився рицар, який вийшов за ними. — Ваша, як бачу, чи не пульсує здоров’ям. Пане Ґеральте, послухайте мене. Жінці потрібна допомога, а ми такої надати їй не можемо. Також я не можу — зрозумійте — ризикувати епідемією серед війська.

— Розумію. Поїду негайно. Не маю вибору, мушу повернути в бік Девона чи Ард Каррайга.

— Далеко не від’їдете. Роз’їзди мають наказ затримувати усіх. Крім того, це небезпечно. Скойа’таелі пішли саме в той бік.

— Справлюся.

— З того, що я про вас чув, — скривив губи рицар, — не сумніваюся, що ви справилися б. Але зважте, що ви не самі. Маєте на шиї важкохвору й того шмаркача…

Цірі, що саме намагалася почистити об щабель драбини замаюшений лайном чобіт, підвела голову. Рицар кашлянув й відвів погляд. Ґеральт усміхнувся легенько. За останні два роки Цірі майже забула про своє походження і майже цілковито позбулася княжих манер і поз, але погляд її, коли вона того хотіла, сильно нагадував погляд бабці. Так сильно, що королева Каланте напевне пишалася б онукою.

— Та-а-ак, про що це я… — зупинився рицар, заклопотано смикаючи пояс. — Пане Ґеральте, я знаю, що вам треба зробити. Їдьте за річку, на південь. Наздоженете караван, що йде шляхом. Ніч незабаром, караван точно на постій стане, наздоженете його до світанку.

— Що воно за караван?

— Не знаю. — Рицар стенув плечима. — Але то не купці й не звичайний обоз. Завеликий у них порядок, вози однакові, закриті… Ніби комірники королівські. Я їх через міст пропустив, бо їдуть шляхом на південь, напевне до бродів на Лікселі.

— Гм-м-м… — задумався відьмак, дивлячись на Трісс. — То було б мені по дорозі. Але чи знайду я там допомогу?

— Може, так, — холодно сказав рицар. — А може, ні. Але тут ви її не знайдете напевне.

* * *

Не почули його і не помітили, коли під’їжджав, поглинуті розмовою, сиділи навколо вогнища, що мертвотно-жовтим блиском просвічувало полотнища поставлених у коло фургонів.

Ґеральт трохи натягнув вуздечку кобили, змусивши її голосно заіржати. Хотів попередити караван, що став на бівак, хотів пом’якшити несподіванку й запобігти нервовим рухам. Із досвіду знав, що спускові механізми арбалетів не люблять нервових рухів.

Обозники підхопилися й попри застереження зробили численні нервові рухи. Більшість, він побачив це відразу, були ґномами. Це його дещо заспокоїло — ґноми, хоча й надзвичайно запальні, звикли в таких ситуаціях спершу питати, а лише потім стріляти з арбалетів.

— Хто? — хрипло крикнув один із ґномів, швидким, енергійним рухом висмикнувши забиту в колоду біля вогнища сокиру. — Хто йде?

— Друг. — Відьмак зліз з коня.

— Цікаво — чий! — гарикнув ґном. — Наблизься. Руки тримай так, щоб ми їх бачили.

Ґеральт наблизився, тримаючи руки так, аби їх міг добре бачити навіть хворий на кон’юнктивіт чи курячу сліпоту.

— Ближче.

Він послухався. Ґном опустив сокиру, легенько нахилив набік голову.

— Чи мене очі обманюють, — сказав, — чи це відьмак, званий Ґеральтом із Рівії. Або хтось, диявольськи на Ґеральта схожий.

Вогонь раптом стрелив полум’ям, ударив золотим блиском, вирвав із пітьми обличчя та постаті.

— Ярпен Зігрін, — сказав Ґеральт здивовано. — Ніхто інший, як Ярпен Зігрін власною бородатою персоною!

— Ха! — Ґном крутнув сокирою, наче була то лозина. Вістря сикнуло в повітрі й встряло в колоді, глухо стукнувши. — Тривогу скасовано! Це й справді друг!

Інші помітно розслабилися, Ґеральту здалося, що він почув глибокі, повні полегшення видихи. Ґном підійшов, простягнув руку. Потиск його міг сміливо конкурувати із залізними лещатами.

— Вітаю, характернику, — сказав. — Звідки б ти не прийшов і куди б не йшов — вітаю. Хлопці! Давай сюди! Пам’ятаєш моїх хлопців, відьмаче? Ото Яннік Брасс, отой — то Ксав’є Моран, а оно Полі Дальберг і його брат Реган.

Ґеральт не пам’ятав жодного, зрештою, усі вони виглядали однаково, бородаті, кремезні, майже квадратні у своїх товстих стьобаних кубраках.

— Було вас шестеро. — Він по черзі потис тверді, кострубаті правиці. — Якщо я вірно пам’ятаю.

— Добру маєш пам’ять, — засміявся