Ловці думок - Любов Відута

— Я розповім, що знаю, але це довга історія.

Арніка виструнчилась і відчула всю урочистість моменту. Її дуже приємно здивувала ніжність, яку почула в голосі юнака. А ще дівчині раптом дуже схотілося повірити в щирість і правдивість його слів. Ештон на мить відвів погляд і, опустивши руки, м’яко повернувся знову:

— Я хочу, щоб ти знала: я невимовно щасливий бути саме тут, у цьому будинку, у цій кімнаті, — голос його потеплішав, — і я радий, що саме ти зараз поруч. Я покажу тобі сховок, де лежатимуть ключі від будинку. Охоронна сигналізація подвір’я не спрацьовує тільки на мене і, не знаю чому, не спрацювала на вогнекрила. Тому в разі якоїсь непередбачуваної ситуації, якщо мене не буде поруч, покажу тобі, як уникнути зайвого галасу.

Арніка мовчки кивнула, і Ештон повів далі:

— Тільки пообіцяй мені: хоч би там що сталося, ти прийдеш сюди сама. Поки що не розповідай про цей будинок ні Колосу, ні будь-кому іншому.

Дівчина кивнула.

— От і добре, — посміхнувся хлопець, — бо відсьогодні ти в цьому домі найбажаніша гостя. Вогнекрилу після цілющої мазі стане значно легше. Та все одно зараз ми потрібні йому, як повітря. І ти це розумієш. Я не хочу привертати зайвої уваги до цього будинку, а вогнекрил, та ще й поранений, викличе чимало запитань. Ти погоджуєшся зі мною? Зараз нам час вирушати до твого дядька Колоса. Поки нас не буде, вогнекрила лікуватиме сон, а будинок його охоронятиме. Із ним нічого не станеться.

Ештон вивільнив від кульок свій наплічник і заклав їх у думотон будинку. Той наче ожив. Відтепер Арніка могла будь-коли сюди заходити на правах дуже близького друга чи господині. Їй було від цього приємно й трохи ніяково. Це було якесь нове відчуття, і вона не знала, що з ним робити.

Дядькові Колосу про вогнекрила вирішили поки що не розповідати. До того ж Ештон ще не був певен, виживе той чи ні, хоча дуже розраховував на мазь сивобородого діда Леона. Пораненого накрили двома великими покривалами й знову дали напитися, додавши у воду кілька крапель настою сон-трави. Арніка запам’ятала місце, де лежить ключ від Ештонової оселі, хоча й не знала, навіщо це їй потрібно й чи потрібно взагалі.

Ештон та Арніка дуже поспішали, адже затрималися трохи довше, ніж розраховували. Та хлопець устиг прилаштувати на балконі свій маленький іграшковий уловлювач думок — дитяча забавка могла працювати дуже довго, не привертаючи до себе зайвої уваги, а використання всіх можливих систем уловлювання думок уже перетворилося в нього на звичку. Дякувати Терну і Глібу, які спонукали його обрати цю професію! Усе починає потроху ставати на свої місця. Може, не зовсім так, як хотілося б, але хтозна, що для нього краще?

Цікаво, що на них чекає в Колоса? Арніка ще раз уважно проглянула угоду й кинула в поштову скриньку Ештонового будинку короткого листа, адресованого братам Мелинам, Чистовим друзям. Тільки після того, уважно оглянувши крізь порослий виноградом паркан вулицю, вони вислизнули з-поза хвіртки й невдовзі знову стояли перед воротами Колосового обійстя.

Поради Колоса

На них уже чекали, і цього разу запросили не лише у двір, а й у дім. Господар зустрічав їх особисто, як найпочесніших гостей. Невисокий, худорлявий, проте жилавий, він ще від воріт здивував Ештона тим, що підніс до свого обличчя обидві долоні, а по тому, притиснувши правицю до грудей, шанобливо схилив голову. Уже за мить, вочевидь, вельми вдоволений собою, торкнувся пальців Арніки й, протанцювавши кілька па, повів її до будинку, кивком голови запрошуючи Ештона слідувати за ними.

— О, моя люба, сьогодні de te fibula narrator![3] — усміхнувся Колос до дівчини.

Ештон зауважив, що чолов’яга встиг перевдягнутися до їхнього приходу. Розшиту довгу накидку й гаптовану сорочку він змінив на вишукану легку жовту шовкову сорочку з широким чорним паском. Широкі коричневі штани майже торкалися землі та прикривали чорні шкіряні сандалі, оздоблені вишитим золотою ниткою орнаментом. Дув легкий вітер, і в уяві Ештона Колос ставав схожим на чудернацький човен із легким барвистим вітрилом, що вдало маневрував хвилями.

Тільки-но вони піднялися східцями на другий поверх і зайшли до великої кімнати, більш схожої на танцювальну залу в якомусь палаці, Колос, граційно-жартівливо вклонившись Арніці, скерував її до великого зручного, оббитого тканиною м’якого дивану. Різьблені ніжки меблів, вишукані тканини, майстерні полотна на стінах, урочиста атмосфера, що панувала в кімнаті, видавали любов її господаря до розкоші. Але коли помічник Колоса зачинив двері до зали, господар заговорив — вдумливо, виважено, чітко, наче всі слова були прописані в його пам’яті або на якійсь зі стін. Кожне його слово мало вагу й потребувало уваги та усвідомлення.

— Ex private industria[4] я провів розслідування. Я вже все знаю — земля чутками повниться. Справа, якою ти займалася, доволі небезпечна для вас обох. — Він махнув рукою, об’єднуючи жестом Арніку з Ештоном. — In pleno lumine[5] обманути може тільки Клізі, він на це здатен… Але ти його перехитрила. Clavus clavo pellitur![6] Мушу тобі сказати, що, здається мені, ти трішки схибила в розрахунках. Errare humanum est,[7] і тільки тому, що Клізі не очікував такого натиску й опору, він теж помилився. Bis dat, qui cito dat[8] — ти знаєш. Хочу, щоб ти не хвилювалася. Твоя помилка тобі нічого не коштуватиме, крім ненависті Клізі. Документи при тобі?　

— Ні, вони в надійному місці, — Арніка з Ештоном перезирнулися.

Колоса це засмутило. Він махнув рукою й вийшов у потаємні двері. Ештон і Арніка мовчали. Отже, вони, хоч і несвідомо, обдурили Клізі? Звісно, він на це заслужив, бо й сам ошукав не одну невинну душу! Цікаво, як Клізі, такий досвідчений і самовпевнений, міг так схибити? А, може, це просто чутки і їх навмисно розповсюджують, щоб укладачі угод засумнівалися в легітимності домовленості? У голові не вкладалося. Якщо Клізі вважав, що Ештонових кульок, які залишилися в будинку Джона, буде замало, щоб розрахуватися (а він знав це напевне), то чому все підписав? Це дуже дивно… Своїм підписом ділок погодився з тим, що угода законна. Непростий будинок в Ештонового друга, ой, непростий…

Арніка розуміла, що саме від неї залежало, належатиме будинок Ештону чи Клізі. Гидливість до останнього допомогла їй діяти нестандартно, із фантазією, але Клізі з його досвідом і захланністю ніяк не міг дозволити їй перемудрити себе. Може, помилки не було? Дівчина не сумнівалася в собі,