Ловці думок - Любов Відута
— Кепські справи, — тихо мовив він, з’явившись знову біля них із Терном. — По-перше, нас чекають біля чотирьох входів, по-друге, ми навіть не знаємо, зможе Ештон пройти в місто чи ні.
— Я чув ті самі голоси, що й уночі, — схвильовано сказав Ештон, — вони десь тут, зовсім поруч…
— Але ж вони не знають, що хлопець із нами, — Терн на мить посерйознішав і, дивлячись на Гліба, кивнув у бік юнака.
Ештонові супутники ненадовго замовкли, щось обмірковуючи. Повсюди в тисняві сновигали люди, підштовхуючи їх то в один, то в інший бік ліктями, клунками, пожитками.
— Він не зможе, — видихнув Гліб і знову задумався.
— Це ми не зможемо, а його шанси більші, ніж наші… якщо тільки нас не побачать поруч із ним. — Терн пригнувся і майже пошепки запропонував Глібові, щоби те, що мали доставити в Палацове місто вони, проніс Ештон.
— Але він не знає всього, — пробував протестувати Гліб.
— Це його й наша перевага, — коротко заперечив Терн.
Ештон мовчав, бо геть не розумів, про що йдеться.
Проте Терн умів переконувати. Принаймні вже вдруге Гліб погодився, що напарник має рацію.
— Ми обрали не краще місце, де йому варто все розповісти, — розмірковував Гліб, — і я тривожуся, що ми не встигнемо пояснити, бо з хвилини на хвилину нас можуть вистежити. Коли нас побачать поруч із Ештоном, утратить сенс усе, що ми йому скажемо. Але зараз потрібно спробувати пройти в місто окремо, бо нам ще зарано йти в край Плаїв, а йому надто небезпечно залишитися там (він кивнув головою, наче поглядом хотів перелетіти через стіну) без нас.
— Я знаю, що робити, — Терн вихопив із окремої кишені наплічника зеленаву кульку й попросив Ештона її проковтнути.
Хлопець неохоче взяв її, покрутив у долоні й хотів був повернути, але Терн попрохав:
— Просто повір. За допомогою цієї кульки ти зможеш визначити місце нашої зустрічі. Чекай на нас там. Якщо ми тебе там, — наголосив він, — не застанемо, за два дні чекай біля цього виходу з міста.
Ештон не встиг навіть оком змигнути, як Терн із Глібом щезли — розтанули, мов їх ніколи й не було. Але наповнений Глібів наплічник, що опинився на спині хлопця, переконував у зворотному. А ще з ним лишилися ті знання, які супутники передали йому дорогою. Зеленава кулька виявилася доволі непоганою на смак і приємно пахла гіркуватими запашними травами. Він пробував пригадати, що це за трави, та його постійно відволікали. Тим часом натовп підштовхував Ештона щоразу ближче до других воріт контролю. Юнак побачив Терна біля іншого входу. Що ж, він не маленький, пройде сам. Хвилювався, чи зможе виправдати сподівання своїх супутників. Проте точно знав, що коли він не зустрів би Гліба з Терном, то зараз настрій у нього був би куди гірший.
«Мені пощастить», — як мантру, подумки повторював Ештон і впритул підійшов до входу. Гліб і Терн розчинилися в натовпі біля іншого входу, тож зникли з його поля зору. Двоє охоронців, які стояли праворуч і ліворуч від хлопця, пильно подивилися йому у вічі.
— Навіщо йдеш? — це недолуге запитання вони почергово ставили всім охочим пройти крізь другі ворота.
— Хочу навчатися в Палацовому місті, — не змигнувши й оком, щиро вірячи, що саме так і буде, відповів Ештон.
Саме тієї миті, коли він відповідав охоронцеві, зелена їстівна кулька почала діяти, і хлопець чітко побачив химерний будинок, оповитий зеленню, мур, викладений із каменю й оздоблений предивним, майстерно викуваним плетивом.
— Проходь, — байдужим поглядом провів його охоронець, вочевидь, повіривши йому.
— Іди! — відлунням прозвучало з уст другого вартового.
А Ештон уже рухався далі. Його підштовхували люди, шо квапились якнайшвидше пройти через наступну, останню перепону. Він наче й не бачив усього, що відбувалося довкола — ішов, бо зусібіч його підтримували люди, чув усі розмови, але те дивне видиво, яке на певний час заволоділо його уявою, було настільки реальним, що Ештон відчув себе в зовсім іншому місці. У нього перед очима вже тяглася вуличка, якою торохкотіли брички, рухалися люди… Він відчував особливі пахощі розмарину й чебрецю, бачив білі та червоні троянди, що звисали з кам’яних огорож і ледь похитувалися від вітру. Його уява показувала дорогу, якою Ештон хтозна-чого прямував до чудернацького химерного будинку, прикрашеного скульптурами левів. Навіть на кам’яному паркані довкола будівлі через кожен десяток кроків натрапляв на виліплені зображення лев’ячих морд — задоволені й ситі, агресивні, хитрі, пильні до здобичі, спокійні й оскаженілі, доброзичливі, лагідні! Жодна лев’яча голова не була схожа на іншу, кожна відтворювала чітку емоцію, настрій, певний характер. Поряд із будинком височіла вежа, вузька й висока, усіяна дрібними отворами від підніжжя до самісінького верху. Величезні зелені, рожеві, блакитні бульбашки-кулі з людський ріст вилітали з неї і здіймалися над містом, а інші підлітали й лускали над велетенською кованою чашею, що кріпилася до вузької верхівки вежі. Гарно, хоч і незрозуміло! Хлопець так чітко бачив усі найменші деталі, що й із заплющеними очима, здавалося, міг відшукати цей будинок у величезному незнайомому місті.
— Розплющ очі! — почув Ештон крізь марево свого видива. Він мотнув головою, щоби відігнати від себе той настирливий голос, що зверхньо-наказово виводив його із замріяного стану, у якому хотілося перебувати якомога довше.
— А дзуськи! — буркнув Ештон і махнув рукою. Тієї самої миті хлопець відчув, як він, наче бульбашка, злітає в небо. Щасливо, блаженно усміхнувся, аж раптом його хтось добряче струснув і вихлюпнув на нього, мабуть, із відро води.
Очі нарешті розплющилися, і Ештон побачив, що його міцно тримає один із охоронців, а другий уже замахується на нього ще одним відром, наповненим водою.
— Не треба! — хотів гукнути Ештон, але не встиг — вода змочила його від голови до ніг, і в нього вийшло лише мляве булькання, у якому можна було розібрати лише «не тре… тре… тре…».
— Умлів малий, — поблажливо сказав один вартовий іншому.
Той зареготав і, побачивши, що очі в Ештона розплющені, тицьнув хлопця, наче кошеня, до отвору в стіні, у який усі зазирали. Отже, він біля останньої перешкоди.
Ештон, не знаючи, що має робити, витріщив очі й завмер біля невеликої,
