Ловці думок - Любов Відута

Хіба можна в такому сумніватися? Ештон відкинув усі зайві думки й сконцентрувався на тому, щоб якомога швидше знайти будинок і віддати Глібів наплічник. Відтепер для нього знову все починалося спочатку…

І ще трохи про Джонів будинок

Арніка зайшла до кімнати саме тоді, коли Ештон прокинувся і, здається, остаточно отямився.

— Потрібно тікати звідси, — пробелькотів юнак.

Арніка мовчки кивнула, погоджуючись. Ештон скочив з ліжка, нашвидкуруч одягнувся, запхав у наплічник декілька пласких округлих, схожих на камінці приладів, що слугували навідниками, визначальниками, намагнічувачами думок, зчитувачами. Роззирнувся. Тільки тепер помітив над дальнім столиком у кутку кімнати кілька кульок, на одній із яких майоріла рожева стрічка. Вона, без сумніву, мала б привертати до себе увагу. Ештон двічі перечіпався через неї поглядом, але тільки тепер допетрав, що до чого. Це Джон зумисне залишив її тут для нього! Отже, йому було важливо, щоб Ештон помітив і прочитав саме цю кульку.

Арніка, збираючи «плату» для Клізі, сприйняла кульку зі стрічкою як прикрасу, тому не зачепила її.

— Нам не можна тут залишатися, — квапився Ештон — кульку візьмемо із собою та послухаємо деінде.

Арніка мовчки кивнула, та, подивившись на Ештона, який прощальним поглядом окинув кімнату, підтакнула про всяк випадок, щоб він її почув.

Ештон нашвидкуруч замкнув кімнату, і вони з Арнікою дременули до виходу. Двері будинку тихенько рипнули за ними, а охоронна троянда залишилася вірно оберігати сховок із ключем. Арніка теж на прощання погладила її листя, і квітка по-котячому вигнула гілля й заховала гострі довгі шипи.

«Прийняла», — мимохіть зауважив про себе Ештон.

— Куди ми? — на бігу розпитувала Арніка.

Але юнак усе ще думав про недавній вечір і будинок, бій вогнекрилів, утечу, ключі у сховку, що так скидався на сховок із його дитинства. Найдужче зараз хотілося опинитися всередині того загадкового будинку й таки перевірити свої здогадки. Але чи варто наражати на підозри Арніку? Їй і так через нього сьогодні довелося несолодко.

— Мені з дядьком потрібно зустрітися. Ти зі мною? — запитала дівчина.

— Так, — на ходу відповів Ештон.

Будинок Джона з його дивовижним садом залишився далеко позаду. Вони підбігли до однієї з трохи віддалених від цього місця мап переміщень, звично стали на ваги. Дівчина торкнулася мали. На сріблястій із протертими кутами скриньці з’явилася цифра з кількістю кульок, достатніх для потрібного їм переміщення до будинку Колоса, дядька Арніки. Ештон закинув кульки у скриньку. Цього разу переміщення було звично швидким. Юнак озирнувся, і серце його закалатало — вони опинилися неподалік Старого кварталу. Отже, саме місто водило його довкола того будинку, до якого він потрапив випадково й де до нього поверталися спогади. Але зараз не час думати про це — вони підходили до Колосової оселі. Арніка впевнено вела юнака до повороту, куди звернув одинокий перехожий того вечора, коли Ештон уперше побачив бійку вогнекрилів.

«Це не збіг, — міркував він, — тут криється або небезпека, або щось таке, чого ми ще не можемо збагнути. Це якась загадка, і ми маємо її відгадати».

Усе, що відбувалося, Ештон сприймав не як випробування, виклик долі чи несправедливість, а як завдання, яке належить виконати, щоб надалі крокувати життям рівним шляхом.

Арніка, перервавши міркування юнака, загриміла великим і важким металевим кільцем, закутим у левову пащу.

— Будь обачна, — сказав хлопець, торкнувшись її плеча. Арніка вдячно поглянула на нього й відступила від воріт.

— О юна паро, ви до кого? — запитав статечний немолодий чоловік, який відчинив браму. Його права брова підіймалася й опускалася, а очі то зводилися, то розбігалися врізнобіч, догори, він час від часу заплющував їх, і хоча спершу могло видатися, що чоловік несповна розуму, було очевидно, що він не запрошуватиме їх усередину.

Проте Арніка зорієнтувалася швидко:

— Нам порадили пошукати в цьому кварталі роботу, сказали, що тут бракує робочих рук.

— О tempora, о mores![1] Приходити до незнайомих людей удосвіта без запрошення й рекомендацій і шукати роботу — як це необачно й нерозумно! — Чоловік звертався то до Ештона, то до Арніки. Потім додав, підморгнувши: — Кожен має свій визначений час і місце. Шукайте далі, у мене нема для вас утішних новин. Sero venientibus — ossa.[2]　

Ворота зачинилися.　

— Ух! То наш знак. Дядько заговорив про кістки — отже, до нього навідалися непрохані гості, — зауважила Арніка й торкнулася Ештонової руки. Але хлопець і сам здогадався, що в Колоса були вагомі причини не прийняти їх і про щось попередити.

— Куди тепер? — поцікавився юнак у розгубленої Арніки.

— Мені треба ще раз переглянути документи, заповнені Клізі, і декілька годин перечекати десь неподалік. Я хотіла б, щоб Колос узаконив оборудку з Клізі. Але оскільки він зараз не може нас прийняти, надішлю угоду братам Мелинам. Є тут неподалік будинок твоїх знайомих, де є поштова скринька?

Ештон усміхнувся, і в його очах спалахнули пустотливі вогники:

— Неподалік? Є ідея! Спробуймо зайти в один знайомий мені будинок. Може, цього разу звідтіля не доведеться тікати. Але про всяк випадок будь готова!

— Труднощі — не причина, щоб не завершити справу? — Арніка усміхнулась і рушила за Ештоном.

Дім Ештона

— Почекай тут, — Ештон, не скидаючи наплічника, підтягнувся на гілці дерева, гулькнув за паркан. Арніка, щоб не привертати зайвої уваги, повільно прогулювалась уздовж муру й міркувала про те, що час визначеності, у якому вона жила, коли Чист був живий, минув. Натомість настала дивна пора невидимої боротьби в цьому місті або втечі з нього. Насправді, якби не Ештон, то вона, мабуть…

— Арніко, ти не туди дивишся! Я тут! — юнак торкнувся її руки, а за мить ледь не силоміць утягнув дівчину на подвір’я через маленьку, дуже зарослу диким виноградом хвіртку.

— Я задумалася, — відповіла дівчина, зацікавлено поглядаючи на будинок.

— Мене довгенько тут не було, але я повернувся і тепер удома, — очі Ештона сяяли радістю. Хтозна, чи знайшов би він свій дім, якби Джон свого часу не умовив його переїхати сюди, у місто Світла? Іноді доля веде по життю несподіваними шляхами…

Арніка якось недовірливо роззиралася довкіл. Ештон щоразу більше дивував її. Скільки разів вони із Чистом, прямуючи до Колоса, проходили повз цей будинок? Від нього віяло спокоєм та тишею, але аж ніяк не життєвою енергією. Їй завжди впадав в око отой барвистий дикий виноград на паркані, та бажання зазирнути всередину, за зарості ніколи не