Чорний альбатрос - Тамара Крюкова

Її не здивували сутінки. Звідки їй було знати, що дотепер у Позачасовості не існувало ні ранку, ні вечора, ні сходу, ні заходу. Але пробудження джерела дало поштовх змінам.

Сльози ідола текли по гранітних щоках. Жива вода потрапила в жолобок під скелею й потекла далі. Це водяний годинник — клепсидра — почав відлік хвилин і годин. Тієї миті, коли годинник пішов, у Позачасовості з'явилася зміна часу доби.

Чорна, як смола, стежина йшла вниз, у морок. Усе живе обходило ці краї стороною. Ні птах, ні звір не наважувалися наблизитися до згубного місця. Ні травинка, ні билинка не пробивалися крізь гладке каміння, схоже на вугілля, і не ступала тут нога мандрівника. Не було сміливців, готових спуститися в морок. А якби такі знайшлися, то відкривалося це місце не кожному. Лише той міг потрапити сюди, хто всім серцем, беззастережно готовий був відректися від усього в ім'я служіння злу.

Троян ішов повільно, неначе пробирався крізь грузьку патоку. Навіть звуки не жили на цій мертвій землі. Навкруги панувала така гнітюча тиша, що часом Трояну здавалося, що він оглухнув. Із кожним кроком його дедалі більше охоплювала зневіра, а груди давив ниючий страх. Перебуваючи у статусі мага, Троян досконало навчився володіти своїми почуттями, але й він не міг струсити з себе мари. Він зіштовхнувся з силою більш могутньою, ніж найпотужніша магія.

Кожен крок наближав його до страшної мети. Для того, хто ступив на цю стежку, дороги назад не було. Та він і не бажав повертатися. Він сам обрав цей шлях і відчував трепет, чекаючи зустрічі з незвіданим без імені й обличчя. Воно не було ні звіром, ні людиною — чисте породження мороку. А може, це й був утілений Морок?

Трояну здавалося, він іде нескінченно довго. Нарешті дорога привела його до склепу. Масивні ґрати безшумно відкрилися, впускаючи гостя. Троян на мить забарився й ступнув усередину.

У просторому склепі нікого не було.

Троян із подивом відзначив, що він бачить у темряві. Раптом він почув дивний голос. Здавалося, що мовець шепоче, але в тиші шепіт ставав таким заглушливо голосним, що перетинки готові були луснути від цього звуку.

— Навіщо ти прийшов?

Троян озирнувся в надії побачити мовця.

— Я тебе не бачу. Де ти? — запитав він.

— Я скрізь. Перед тобою й у тобі. Ти — частина мене, інакше ти не пройшов би й дещиці шляху.

— Так, я твій і тілом, і душею, — підтвердив Троян.

— У тебе немає душі. А якщо й були жалюгідні залишки, ти втратив їх, коли вирішив іти сюди.

— Це я до слова, — зніяковів Троян.

— Слова мають сенс. Тобі ж бо й не знати, що слово — не порожній звук. Чого ти хочеш? Багатства? — продовжував невидимий співрозмовник.

— Ні. На землі досить скарбів, які тільки й чекають, коли їх відшукають. Місця, де вони сховані — таємниця для людей, але не для мене.

— Слави?

— Мені байдуже, знає про мене юрба чи ні. Така слава мене не приваблює,— відповів Троян.

— Влади?

— Ні. Донедавна в мене була влада, і я досить насолодився нею.

— А чого ж тоді?

— Я хочу потрапити у світ людей. Тільки там багатство, слава й влада мають цінність. Підкажи, як мені вибратися з Позачасовості до людей?

— На біле є чорне. На високе є низьке. У кожного явища є протилежність. Ти не вільний. Тебе зв'язують дуже міцні зв'язки. Розрубай їх. Тільки один із вас може вийти у світ людей. Разом вам дорога закрита.

— Виходить, двері у світ людей відкриються, щойно я покінчу з чорним альбатросом? А як же годинник, який треба завести? — запитав Троян.

— Якщо ти вб’єш його, то загинеш. Його тіло живе, тільки доки жива його душа.

Троян сполотнів, зрозумівши, що був на волосину від смерті, коли хотів пристрелити альбатроса з лука.

— Але ж ти сам казав, що я повинен розрубати зв'язок.

— Я мав на увазі зв'язок, який тягнеться з глибини століть. Дівчисько. Вона твоя протилежність. Вам двом на землі тісно. У світ людей може потрапити тільки один із вас: або ти, або вона. Світ людей відкриється, якщо один із вас загине.

Троян згадав, як зворушливо Марика проводжала його й обіцяла молитися. Цю дурепку не варто було побоюватися.

— Так просто? — посміхнувся Троян.

— Завдання здається тобі простим? Чи не занадто ти самовпевнений? Дівчисько сильне. Дуже сильне, — застеріг його Морок.

— У неї досі залишився магічний дарунок? — затурбувався Троян.

— Ні.

— Тоді в чому ж її сила?

Невидимий співрозмовник не поспішав відповідати. У склепі зависло мовчання. Що більше Троян чекав, то більше його охоплював розпач. Невже він пройшов увесь цей шлях даремно й не отримає відповіді на своє запитання?

— Чому ти мовчиш? Що їй допомагає? — крикнув він, не