Відродження - Стівен Кінг
— Він справді це сказав!
— Так, але Конрад не був переконаний, бо Рено говорить непереконливо. Він уміє лікувати тіло, але як щодо душі? З цим у нього не дуже. А душа — це запорука половини процесу одужання. А може, й більше половини. Кон подумав: «Він бреше, щоб я призвичаївся до того, що я німий. Пізніше він скаже мені правду». Джеймі, твій брат так влаштований. Він живе нервовими закінченнями. А коли люди так роблять, їхні душі можуть повстати проти них самих.
— Він не схотів сьогодні зі мною йти, — сказав я. — Я про це збрехав.
— Та невже? — Вигляд у Джейкобза був не надто здивований.
— Ага. Я його просив, але він боявся.
— Ніколи на нього за це не сердься. Люди, що постійно всього бояться, живуть у своєму дуже особливому пеклі. Ти можеш сказати, що вони самі собі його влаштовують — так, як Кон сфабрикував собі німоту, — але вони нічого не можуть із цим вдіяти. Вони так влаштовані. Вони заслуговують на співчуття і милосердя.
Він обернувся на пасторський будинок, який уже мав самотній та покинутий вигляд, і зітхнув. А потім подивився на мене.
— Може, ЕСН якось і подіяв… у мене є всі підстави вважати, що теорія, на яку він спирається, дієва… але я справді в цьому сумніваюся. Джеймі, мені здається, я обдурив твого брата. Переконав, пробач за каламбур. Це трюк, якого навчають у богословській школі, хоча там це називають «підігріванням віри». Мені це завжди добре вдавалося, хоч і відчував при цьому сором, змішаний із задоволенням. Я сказав твоєму брату, щоб чекав на диво, а потім увімкнув струм і запустив свого уславленого дзизкунчика. Щойно я побачив, як у твого брата смикнулися губи й блимнули очі, я зрозумів, що все вдасться.
— Це надзвичайно! — сказав я.
— Так, справді. А ще доволі підло.
— Га?
— Не зважай. Головне, щоб ти йому про це ніколи не розказував. Голосу він, мабуть, більше ніколи не втратить, але все може бути. — Він глянув на годинник. — Знаєш що? Я б охоче потеревенив з тобою ще, але треба їхати, бо хочу до ночі дістатися Портсмута. А тобі краще йти додому. І там тримати в таємниці ще одне — те, що ти мене сьогодні навідував. Хай це залишиться між нами, добре?
— Так.
— Правда ж, ти не йшов повз будинок Мі-Мо?
Я підкотив очі, наче хотів спитати, чи справді він мене вважає таким дурним, і Джейкобз знову розсміявся. Мене тішило те, що я можу його розсмішити, попри все, що сталося.
— Я зрізав кут через поле Марстеллара.
— Молодчина.
Я не хотів іти й не хотів, щоб він їхав.
— А можна спитати ще одне?
— Можна, але тільки швидко.
— Коли ви читали свою… — Я не хотів вимовляти слово «проповідь», воно чомусь здавалося небезпечним. — Коли ви говорили в церкві, то сказали, що в блискавці типу п’ятдесят тисяч градусів. Це правда?
Обличчя в нього засяяло — як бувало лише тоді, коли хтось порушував тему електрики. Його хобі-коник, як сказала б Клер. Тато назвав би це одержимістю.
— Цілковита правда! Блискавка — найпотужніша сила природи, окрім хіба що землетрусів і цунамі. Потужніша за торнадо й набагато могутніша за урагани. Ти коли-небудь бачив, як розряд вдаряє в землю?
Я похитав головою.
— Лише в небі.
— Це прекрасно. Прекрасно і дуже страшно. — Він підвів голову, наче побачив блискавку, але того дня небо було ясно-блакитним, тільки невеличкі білі пухкі пір’їнки поволі пливли собі на південний захід. — Якщо захочеш побачити це зблизька… Ти ж знаєш Лонґмедоу, так?
Авжеж, я знав. На півдорозі до Козячої гори розташовувався державний громадський парк. Називався він Лонґмедоу. Звідти можна було побачити неозорі східні обшири, що тяглися на багато миль до горизонту. Ясної прозорої днини звідти було видно Пустелю штату Мен у Фріпорті. А інколи навіть Атлантичний океан за нею. Щосерпня ЗММ виїжджали на літній пікнік у Лонґмедоу.
— Якщо поїхати на північ дорогою від Лонґмедоу, то приїдеш до будки охорони курорту «Козяча гора»…
— …куди не пускають, якщо ти не член клубу чи не відвідувач курорту.
— Саме так. Класова система в дії. Але перед самою будкою є гравійна дорога, яка розгалужується вліво. Нею може проїхати будь-хто, бо то все державна земля. Приблизно через три милі вона закінчується оглядовим пунктом, який називається Вершина неба. Я вас, дітей, туди не возив, бо там небезпечно — то просто гранітний схил, який закінчується урвищем, дві тисячі футів до дна. Огорожі там нема, лише табличка, яка застерігає людей, щоб не підходили до краю. На Вершині неба стоїть залізна щогла, двадцять футів завдовжки. Її увігнали глибоко в скелю. Поняття не маю, хто її там поставив і навіщо, але вона там вже дуже, дуже давно. Вона повинна бути вся іржава, а натомість чистенька. Знаєш чому?
Я похитав головою.
— Бо в неї постійно б’є блискавка. Вершина неба — особливе місце. Воно притягує блискавку, а та залізна щогла — в самісінькому його центрі.
Він замріяно дивився в бік Козячої гори. Звісно, за висотою вона не могла дорівнятися до Скелястих гір (чи навіть до Білих гір Нью-Гемпширу), але для положистих пагорбів західного Мену то була височина.
— Там грім гучніший, Джеймі, й хмари ближчі. Видиво тих грозових хмар, що мчать по небу, змушує людину відчути себе зовсім малою, а коли когось обсіли турботи… чи сумніви… почуватися малим — не так вже й погано. Ти знаєш, коли має з’явитися блискавка, бо в повітрі витає задуха. Витає якесь… не знаю… неспалене горіння. Волосся стає сторч, і щось тисне в грудях. Шкіра наче тремтить, ти це відчуваєш. Ти чекаєш, а коли надходить грім, він не гримить. Він тріскає, мов та гілляка під вагою криги, тільки стократ гучніше. Потім тиша… і раптом клац у повітрі, наче хтось повернув старезний вимикач. Розкочується грім, і приходить блискавка. Тобі доводиться примружуватися, інакше розряд засліпить тебе і ти не побачиш, як та залізна щогла з чорної стає фіолетово-білою, а потім червоною, наче розжарена підкова в печі.
— Ого, — сказав я.
Джейкобз кліпнув очима й повернувся до реальності. Та копнув ногою покришку своєї нової-старої машини.
— Вибач, синку. Іноді мене заносить.
— Це так класно.
— О, це набагато класніше, ніж класно. Коли підростеш, з’їзди туди, подивися сам. Тільки будь обережний коло тої щогли. Блискавки понарозколювали там чимало уламків
