Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг

-- Ой, кепські справи, -- сказала я. Мені вистачило розуму відступити в коридор.

Ти ще нічого не бачила, відповіло Полум‘я.

-- Що нам в біса робити?

Крім отвору нагорі, з моїх залів існує два виходи. Один починається біля Воріт внизу.

-- Чорні двері в кінці залу?

Так. Інший не повинен тебе обходити. Ти не пролізеш, він занадто малий. Посланець полює на тебе, Амро. А точніше, він полює на особу, що носить намисто.

-- Він думає, що я Атагос.

І він не буде цяцькатися з тобою, якщо спіймає. Атагос майже неможливо знищити.

-- Куди ведуть ці подвійні двері?

Вони приведуть тебе до твоєї долі. Мерщій. В тебе закінчується час.

Посланець звисав немов павук з пролому в стелі, тримаючись на своїх довгих, викривлених ногах. Його тіло повільно похитувалося на легенькому вітрі, якого я не відчувала. Здавалося, він не поспішав. Луснуло ще одне обличчя, вивільнився ще один кошмар. Я відірвала від нього очі і глянула на Полум‘я.

-- Невже ти не можеш нічого зробити?

Я невеличка пристойна частинка збоченої до невпізнання душі. Я вижило так довго тільки тому, що переховувалося. Це ти повинна зробити те, що потрібно зробити. Я можу тільки бути твоїм провідником.

-- Але… -- Полум‘я мигнуло і зникло, а в коридор, вигукуючи моє ім‘я, залетів Хольгрен. Мені було цікаво, чому Полум‘я з‘являлося тільки перед мною – тому, що воно переховувалося так довго і це стало звичкою, чи йшлося про якесь обмеження, якого я не розуміла.

-- Амра! – крикнув Хольгрен. – Де ти пропадаєш?

Він схопив мене за руку.

-- Нам треба йти. Наближаються клопоти.

-- Вони вже тут. – Я вказала на потвору. Вона вмостилася і народжувала нові кошмари. Вони десятками випадали з її тулуба. Підлога вже кишіла ними. Хольгрен глянув під ноги. Навіть в напівтемряві я побачила, як побіліло його обличчя.

-- Треба забиратися звідси, -- сказав він. – Ми собі не дамо з ними раду.

Це одна з речей, що подобалися мені в Хольгрені – він ніколи не хизувався напускною бравадою. Від такого люди в основному й гинуть.

-- Єдиний вихід – через оті двері в кінці залу, -- сказала я. – Нам доведеться обійти оті створіння. Якимось чином.

-- Що? Це самогубство. Нам ніколи не пройти повз цей… цей кошмар.

-- Доведеться. Іншого виходу немає.

-- Звідки ти знаєш? – Його очі шукали мої, чоло насуплене.

-- Довга історія, а в нас немає часу. Довірся мені.

-- Я довіряю, але…

-- Ніяких але. Допоможи мені придумати, як нам обійти оте створіння. І всі ті маленькі кошмари, які воно породжує.

Він затримав на мені погляд, його соколині очі вдивлялися в моє обличчя, тоді повернувся до головного завдання, що стояло перед нами. Він знов глянув собі під ноги.

-- Ти в нас експерт з пересування нишком. Які в нас шанси прокрастися повз них?

Я похитала головою.

-- Я волію ховатися в тіні. А ці створіння і є тіні. Нікчемні в нас шанси.

Дрібні кошмари були вже повсюди, кралися темними коридорами, повзали туди-сюди по перекручених сходах. Для них не існувало сили тяжіння. Пів десятка прилипли до стін і стелі залу.

-- Ну, що ж. Якщо не вдається нишком, давай спробуємо відвернути їхню увагу, -- сказав він. – В тебе є ніж?

Я протягнула йому кинджал, який підняла в кімнаті з трупами. Він взяв його… і ледь не випустив з рук. Він виглядав так, немов я протягнула йому купу тельбухів.

-- Звідки в тебе ця штуковина? – запитав він. Тоді похитав головою, перш ніж я змогла відповісти. – Забудь. Немає часу.

Він присів і кінчиком ножа вколов собі палець. Повільно виступили товсті краплини, в сутінках швидше чорні, ніж червоні. Кілька впало на підлогу. Він розмазав їх в грубий обрис людини, тоді витер кінчик ножа і посміхнувся до мене.

-- Невеличка хитрість, якої я навчився в Нижніх Землях. Гадаю, тобі сподобається. Якщо спрацює. Твоя черга.

-- Ти вмієш користуватися чарами Нижніх Земель?

-- Моя мати була відьмою з Гол-Шена. Батько – госландським магом. Давай свою руку.

Мені набридла кров, набридло втрачати її, набридло купатися в ній, набридло споглядати її. Але в мене не було часу бурчати. Я протягнула руку і він вколов мій великий палець. Я стиснула його другою рукою, поки не виступила кров.

-- Обережно, -- сказав він. – Не змішуй з моєю.

-- Я гадала, тільки жінки можуть таким займатися, -- сказала я, дозволяючи, щоб кров капнула на підлогу, намагаючись тримати її здаля від Хольгренової.

-- Так і є, але це швидше традиція, ніж щось інше. Моя мати не дуже дотримувалася традицій. – Своєю чистою рукою він зобразив моєю кров‘ю жіночу постать.

-- Скільки ще? Одна з тих істот може в будь-яку мить залізти сюди.

-- Якби ти перестала ставити стільки запитань, справа пішла б трохи швидше.

Я зрозуміла натяк і заткнулася. Він сів навпочіпки над кривавими малюнками і почав гойдатися вперед-назад. З його горла виходило низьке голосіння, я такого ще в житті не чула.

Я зробила крок назад. Чари Нижніх Земель бувають згубними, як і можна очікувати від регіону з багатовіковою традицією вендети. Що б він там не робив, йому варто поспішити, хай йому чорт.

Хольгрен почав нарізати кинджалом повітря. Спочатку