Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг

-- Не все зразу, -- прошепотіла я, і почала глибоко дихати. Першочергове завдання – злізти з цієї скелі на тверду землю. А тоді, будь, що буде. Може Хольгрен щось вигадає.

Я піднялася по сходах і сіла поряд з ним. Він трохи відсунувся, щоб спертися об скелю. Однією рукою він прикривав очі від сонця, другою смикав пошарпаний край плаща. Плащ… десь, колись, я загубила свій. Це означало, я втратила також дорогоцінне каміння зашите в рубець. Дурнувата думка спливла бульбашкою на поверхню мого розуму і я голосно засміялася.

-- І мені також не пошкодило б трохи гумору, -- проскреготав Хольгрен.

-- Дурниці. Просто дебільна думка, зовсім не смішна.

-- Все одно поділися.

-- Я загубила коштовності Герцога. Доведеться припинити нашу пригоду. Ти ж знаєш, я не працюю задарма.

Він посміхнувся.

-- Ти називаєш це роботою?

Я схопила його за руку і стиснула. Було приємно пожартувати з ним, навіть так неприродно і вимушено. Коли я спробувала забрати руку, він стиснув її міцніше.

-- Амро, -- почав він, але я обірвала його.

-- Знаю, Хольгрене. Але не в моїх правилах зв‘язуватися зі своїми діловими партнерами.

-- Не жартуй, жінко. Для мене це нелегко. І в мене може не бути іншого шансу сказати це.

-- Хольгрене…

-- Ні. Дай мені сказати те, що я хочу сказати. – Він змінив позицію, зітхнув і після цього замовк. Я знала його достатньо добре, щоб розуміти, що таким чином він впорядковує слова. Не було сенсу намагатися поквапити його.

Я вивчала його обличчя і вперше усвідомила – вперше дозволила собі усвідомити, яким насправді красивим він був. Не вродливим. Врода – це справа вигляду і одягу. Хтось міг би вважати худорлявого, схожого на опудало Хольгрена, симпатичним, але вродливим – це вже занадто. Але він був по-своєму красивим, хоча мені й важко пояснити це словами. Я смутно відчувала, що це мало щось спільного з тим, як він рухав своїми руками, як пахнув, як завжди підкреслював певні слова і тисячею інших дрібниць. Це усвідомлення злякало мене до смерті. Я чекала, коли він заговорить з дивною сумішшю страху і надії.

-- Не знаю чи ти пам‘ятаєш, -- голос тихий і поважний. – Але минулого року я позичив тобі двадцять марок…

Я лупнула його прямісінько в ребра.

-- Ой! Гаразд, гаразд! Зжалься, Амро, -- закричав він, одночасно посміхаючись і скривившись від болю, тримаючись за ребра.

-- Ти паскудо, -- загарчала я.

-- Мені дійсно сказати вголос? – запитав він.

Я тільки люто дивилася на нього.

-- Добре. Скажу. Я кохаю тебе.

В моїй голові промайнув десяток відповідей, від саркастичної до сентиментальної. Я зупинилася на поцілунку.

Не скажу, що я впевнена у своєму тілі. В мене нескінченний список скарг. Мене ніколи не приймали за розкішну красуню, і ніколи не приймуть. За хлопця – так, і коли мені було вигідно, я неодноразово використовувала цей факт.

Гадаю, це була досконала мить: на виступі скелі, схід сонця, шум прибою, легенький вітерець і таке там. Шанси, що ми отримаємо ще одну можливість покохатися, були мізерними. Але я була неготова. Просто не була, а правда полягала в тому, що я не знала, чи колись буду.

Коли я відірвалася від нього, різкіше ніж мені того хотілося, він щось відчув. Він простягнув свої ніжні пальці, а я наблизила їх до вуст, поцілувала.

-- Все нормально, Амро. Що б там не було, все нормально.

І не дивлячись на все, я повірила йому, трохи. Він обійняв мене, і ми певний час посиділи так, моя голова в нього на грудях, його підборіддя спочивало в мене на голові.

-- Скажи мені, що ми виліземо з цього.

-- Якось виліземо. Мусить бути якийсь спосіб. Ми знайдемо його. Присягаю. – Він зітхнув. – Перш за все, це моя вина, що ми в цій халепі. Якимось чином я нас витягну.

-- Це був мій вибір, допомогти тобі знайти Тагот. Я знала, що це ризиковано. Ми навіть уявити собі не могли того, що трапилося… ні Полум‘я, ні Короля Тіней – слухай, я не розповіла тобі всього, що трапилося.

Я сіла прямо і розповіла йому все, що відбулося, опустивши тільки суть випробування, через яке мене змусило пройти Полум‘я. В мене не було бажання пережити це ще раз. Під час моєї розповіді, він зупинив мене тільки кілька разів, щоб я дещо уточнила або детальніше щось описала.

Коли я закінчила, сонце вже знаходилося на товщину пальця над обрієм і від тієї балаканини в мене трохи боліло горло.

-- Так от що трапилося в Хлурії. Історії розповідають тільки, що після перемоги Короля-Чарівника у Таготі вона поринула у хаос.

-- Але чи у всьому цьому, що я сказала, є хоча б щось, що допоможе нам?

-- Ну, приємно знати, що Король Тіней прив‘язаний до однієї місцевості. Шкода, що ти не здогадалася запитати де.

-- Я не можу про все думати. До того ж в мене таке відчуття, що скоро ми дізнаємося. Але повертаючись до мого запитання. Ти бачиш бодай щось в тому, що я розповіла тобі, що дасть нам хоч якусь перевагу?

-- Не знаю, Амро. Зараз я нічого не бачу. Але щось може підвернеться. Дай мені трохи поміркувати.

Гадаю, не варто було сподіватися, що він знайде порятунок від нашої згуби, тільки тому, що мені так хочеться. Та все одно я була розчарована. Я встала, потягнулася і глянула на блискучі, хвилясті води