Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг

-- Не грайся зі мною. Я не в настрої. Відповідай на мої запитання прямо, або в тебе з‘явиться ще одна посмішка.

Він поглянув на ніж, як тільки міг, зі своєї перекошеної позиції, тоді поглянув на мене.

-- Як скажеш. – Але в його голосі не було страху. Я опустила кинджал.

-- Я сказав правду, -- промовив він. – Хоча й не очевидну. Тепер я ніхто. Ким я колись був… було стерто з історії. Те, як я став тим, кого ти бачиш перед собою, довга історія.

-- Розкажи мені тільки пікантні фрагменти.

Знов тихий сміх.

-- Тисячу років тому я був королем і магом найвищого порядку. Моя влада простягалася майже на половину континенту. На мою команду марширували армії, а магія прогинала світ відповідно до моїх бажань. Мені цього було недостатньо. Я міг продовжувати своє життя, але не нескінченно. Я міг приймати інші, здоровіші форми, але зрештою завжди був змушений повертатися в місце своєї сили, в цю скоцюрблену оболонку, яку ти бачиш перед собою. Я хотів більшого.

Не потрібно було бути генієм, щоб допетрати решту.

-- Ти Король-Чарівник, який знищив Таготську імперію.

-- Був колись. Тепер я вже не той.

-- Тисяча років розмірковувань про це зробила тебе новою людиною?

-- Ні, дорогенька. Я буквально тільки жива оболонка Короля-Чарівника. Коли я сказав, що я ніхто, то саме це й мав на увазі. В цьому тілі немає душі, немає духа.

Якусь мить я обмірковувала його слова.

-- Як на мене, ти доволі живий. Що тобою рухає?

-- О, ти дійшла до суті загадки. Чи може дзеркало побачити себе? Чи можна викарбувати таку тонку монету, що вона не матиме країв? Що важливіше, слова чи проміжки між ними? Але щоб відповісти на твоє запитання в прийнятній для тебе формі: чари. В певному сенсі такі таємничі, що навіть я не розумію їх повністю, я повинен існувати, щоб інші могли.

-- Які інші? Я не розумію, про що ти патякаєш. І мені починає здаватися, що ти теж не розумієш.

-- Пробач. Минула тисяча років з того часу, як я востаннє розмовляв з кимось. Я докладу зусиль висловлюватися простіше… хоча певних тонкощів Мистецтва тобі не збагнути.

-- Як-небудь розберуся, -- сказала я, запихаючи ніж в пояс і відсуваючись від нього. Від нього пахло, неприємно.

-- Бачиш усі оті трупи навколо тебе? – запитав він. – В свій час потужні маги. Мій хордун, мій клан. Коли маги об‘єднуються, їхня сила зростає експоненційно.

-- Ніколи про таке не чула. Навіть не знала, що таке можливе.

-- Таке об‘єднання було рідкісним навіть в мої часи. Воно… небезпечне. І вимагає важких компромісів.

-- Наприклад?

-- В хордуні починає домінувати одна воля. Найсильніша воля. Зрештою, всі інші поглинаються, залишаючись не більше ніж резервуарами сили – живими оболонками з залишками розуму і без власної волі. І коли хордун утворено, намагатися розпустити його небезпечно.

-- Отже, всі оті маги стали твоїми рабами? Вони знали, що таке трапиться?

-- Звісно, що ні.

-- А ти?

Він тільки посміхнувся, блідо.

Я похитала головою.

-- Ти був дуже поганою людиною, друже. Я рада, що ти досі не тиняєшся на свободі. Але що це має до того, що я повинна знати?

-- Ти знаєш про падіння Тагота. Ти знаєш про Полум‘я і Короля Тіней. І тепер ти знаєш про мене. Цікаво, до яких висновків тебе приведуть ці несумісні факти?

-- Це ти повинен відповідати на запитання.

-- Зроби мені цю приємність. Благаю. Колись давно мене цікавили загадки.

Нетерплячка боролася в мені з природженою цікавістю. Що все це мало спільного, якщо взагалі мало? Я спробувала об‘єднати факти.

-- Якимось чином Полум‘я зв‘язане з цим місцем. Це я точно знаю. Воно само сказало, що це його зали. Може Полум‘я це якась твоя кара.

-- Красива картина, але ти упустила більшість фрагментів.

-- Слухай сюди, висушена, стара оболонко…

Він почав рухатися до мене. Я пригадала слова Полум‘я сказані, коли я лежала присипана уламками. Я те, що Король-Чарівник відкинув, коли намагався стати безсмертним. Я глянула на кімнату, на всі оті тіла. Труп, який я копнула, з ножем в грудях: хіба його засушена рука не була на руків‘ї?

-- Ти спробував щось, якусь церемонію, щоб здобути силу, здобути безсмертя, так? Спробував і щось пішло не так. Тепер вас троє. Полум‘я, Король Тіней і ти. Дві сторони монети і ребро.

Знов той сухий сміх.

-- Дуже добре, дорогенька. В тебе гострий розум. Але що з Таготом? Яким чином він вписується в нашу невеличку містерію? Яким боком він пасує в наше невеселе рівняння?

Що сказав мені Та-Агот? Щось про те, що Король-Чарівник отруїв розум Атагос. Церемонія, яка повинна була вбити Та-Агота. Але його неможливо вбити. Може тому все пішло не так? В мене не було достатньо інформації, щоб мати певність.

-- Ти хитрощами змусив Атагос, щоб та спробувала вбити брата, -- здогадалася я. – Але не вийшло. Якимось чином це вплинуло на твою власну церемонію, так?

-- Здається, деякі монети таки можна карбувати без ребра. Атагос і її брат були і є нерозлучними. Або, принаймні, застосований мною метод, щоб розділити їх, зазнав невдачі, хоча все вказувало на те, що на мене чекав успіх. В ту мить, коли здавалося, що я опанував саму