Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

— Ні! — викрикнула дівчина і так голосно, що напевно прокинувся дідусь.

Я підходив усе ближче, а обличчя білявки ставало все блідішим.

— Віддай листа. Краще мені, ніж Охоронцям. Делеє! — я обхопив дівчину руками, намагаючись вихопити листок, але Делея відштовхнула так сильно, що я й не сподівався.

— Востаннє прошу, віддай листа. Краще про все першим дізнаюсь я, обіцяю, що допоможу, — мовив я, загороджуючи Делеї шлях до дверей.

— Відійди!

Делея різко штовхнула і майже дісталася дверей, але я встиг схопити білявку за поділ плаття та, не втримавшись на ногах, впав, потягнувши подругу за собою.

— Що тут відбувається?! — у кімнату увірвався ще сонний Радо. Він приголомшено ще якусь мить непорушно стояв над нами і широко розплющеними очима дивився то на мене, то на Делею.

— Айхо! Негайно відпусти дівчину! — нарешті закричав дід. — Ти що, сказився?! Делеє, з тобою все гаразд? — нахилився Радо, допомагаючи дівчині піднятися. — О, небеса, а з тобою що трапилось? — нарешті Радо побачив мої синці і забої. — Врешті-решт, що відбувається??!

— Я все поясню, діду, — почав я, розуміючи безглуздість ситуації.

— Аякже, поясниш, — скривився Радо. — А тепер геть з кімнати і чекай внизу!

— Ні! — несподівано твердо сказав я, глянувши на Делею, та раптом відчув, як дівчина запхнула в мою руку зіжмаканий клаптик паперу.

— Мовчати! — гримнув дід, збуряковівши. Таким лютим я його ще не бачив. — Айхо, виходь.

Я здивовано глипнув на Делею.

— Благаю, мовчи, — прошепотіла вона.

Дід підштовхнув мене до сходів. За спиною грюкнули двері. Я, спантеличений, затис у кулаку зім’ятий клаптик і розумів, що мовчатиму.

Не буду розповідати неприємну розмову з дідом. Сам не розумію, як вдалось виплутатися з цієї делікатної ситуації. Але довелося розповісти частину правди про бійку з Заро та Хамаром. Про Делею мовчав. Таємничий лист, наче жарина, пік долоню.

— От саме через це я завжди був проти, щоб в Університеті навчались дівчата. Вічно з ними проблеми. Але тепер, Айхо, тримайся від Делеї подалі. Ти мене зрозумів? Якщо про це дізнається Рада, вони точно відішлють Делею з Шанталії. Ти можеш усе зіпсувати! Чуєш? Тепер жодних розслідувань! Завтра ж поговорю про твою долю з Каро. Все зайшло надто далеко. Довірили хлопчакам таку важливу справу. Ех… — Радо замислено розглядав власні долоні, наче в них міг знайти потрібну відповідь. — Я обробив твої синці і подряпини, тепер іди до себе. А завтра чекаю у Дзеркальній Залі. Зрозумів?

Щойно я зачинив за собою двері, тут же розтиснув посинілого кулака. Зіжмаканий папір слухняно розпрямився. Світло, що пробивалося з вікна дідового дому, тьмяно освітило текст…

«Дорогі тату і мамо. Дедалі важче стає відправляти вам коротенькі послання. Так що не хвилюйтесь, якщо довго не отримуєте їх. Зі мною все гаразд…»

Що-о-о-о-о?!

Я знову й знову перечитував лист і розумів, що насправді нічого не розумію. Вдома я ще раз переглянув недописаний клаптик. Знесилено опустився на тверду канапу і розгублено схопився за голову.

Виявляється, Делея не сирота… У неї є батьки… Але чому дівчина це приховує? Чому не розповіла хоча б нам із Зуфаром? Та все ж з полегшенням зітхнув, зрозумівши, що лист не до жерців. Проте хробак лихих сумнівів підточував хиткий спокій.

Я довго ходив колами, і думки так само колами літали в голові, наздоганяючи одна одну. Швидше б минула ця нескінченно довга ніч. Дощ за вікном нарешті стих, і в кімнатці, як ніколи, стало гнітюче тихо і самотньо. Навіть вогонь не заспокоював, не відвертав від сумних тривожних роздумів.

Раптом стук розбив скляну тишу.

— Делеє? — здивувався, побачивши на порозі подругу.

— Впустиш?

— Як добре, що ти прийшла! — зрадів я, хоча не розумів, як їй вдалося вирватися від Радо.

Дівчина похмуро минула мене.

— Холодно, — тихо мовила Делея і важко опустилась на стілець біля печі.

— Я принесу ковдру.

— Не треба! — зупинила подруга. — Час поговорити.

Я зупинився, присів поруч:

— Перш ніж почнеш, хотів би вибачитись за свою поведінку. Приховувати від тебе підозри стає нестерпно. Тим більше, що я все менше щось розумію.

— Підозри?

Я набрав у груди повітря, наче готувався до глибокого занурення.

— Скажи чесно, Делеє, ти пов’язана зі шпигунами жерців?

— Що?? Зі шпигунами?? Ти що, Айхо?! — і тут Делея розсміялася.

Вона сміялася так голосно, так щиро, здається, щось луснуло в подрузі, наче бездонний міх зі сміхом. І той сміх був якимось диким, нестримним, наче спустошував дівчину, і нарешті різко обірвався. Білявка розплакалася — гірко, без сліз.

Спочатку запинаючись, то переводила подих, то витирала ніс, який почервонів і тихенько шморгав, Делея заговорила:

— В Сакарію з батьками ми переїхали, коли мала років десять. До того я слабо щось пам’ятаю. Але ми багато подорожували, довго не залишаючись на одному місці. Тато казав, що в лігві ворога нас найменше сподіватимуться побачити і, можливо, з часом перестануть шукати.

— У лігві ворога?..

— Сакарія — серце світу жерців.