Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

вигинала пальці. — Можливо, вони говорили про якусь іншу білявку. Хіба…

— Хіба що? — з надією ловив я кожне слово.

— Хіба, це якось пов’язане з листами, які мені допомагав відправляти Майстер Спок.

Я з полегшенням видихнув.

— Але Спок ніколи не запитував, кому надсилаю листи. Він за невелику плату передавав їх робітникам, що доставляли нових тварин. І листи завжди доходили батькам. Так само доправляли мені відповіді.

— Тоді усе зрозуміло. Спок вже знав, кому адресуються листи. І вирішив використати цю інформацію у потрібний момент, коли необхідна буде твоя допомога, погрожуючи розповісти усе Раді Університету.

— Напевне, ти правий… — задумалась подруга. — Але яку послугу вони могли вимагати?

— Думаю, скоро дізнаємось… А завтра усе розповімо Майстру О.

Делея відсахнулася.

— Але ж ти обіцяв…

— Повір, тебе підозрюють в таких жахливих вчинках, що, дізнавшись про твоїх батьків, Радо з полегшенням зітхне, як і я.

Делея насупилась:

— Ну, не знаю… Та, можливо, ти правий. Так і зробимо, — подруга втомлено усміхнулась. — А тепер твоя черга. Я майже нічого про тебе не знаю, крім того, що ти внук Майстра О і трохи дивакуватий.

— Це трохи довгувата історія…

— Нічого, я не поспішаю. Все одно не можу повернутися до будиночка твого діда посеред ночі.

— Цікаво, і що б ти робила, якби я не впустив тебе? — розсміявся я.

— Не знаю, щось би придумала.

— Ні, дивакуватий тут не я. Іди, лягай на канапу. Мені не звикати спати на кріслі.

— То ти починаєш розповідь?

— Починаю, починаю, вмощуйся вже, — усміхався я, спостерігаючи, як Делея кутається в куцу ковдру, наче маленьке звірятко майструє барлогу.

— Давно я не засинала під казочки.

— Що? — наче обурився я.

Делея розсміялася, але різко посерйознішала:

— Розповідай, Айхо.

Розповідати Делеї виявилось просто. Вона уважно слухала, не перебивала, навіть нічого не запитувала. Я розійшовся, хоча перед тим страшенно хотілося спати. Але, пригадуючи недавні події, які тепер і самому здавалися неймовірними і дуже далекими, я потроху забував про сон і, підкладаючи в грубку дрова, говорив і говорив. Вже коли дійшов до зустрічі з Зуфаром на Великому Торговельному Шляху, запідозрив щось не те. Тихенько окликнув Делею, але не почув ні звуку у відповідь. Зіскочив зі стільця, підійшов ближче до канапи і побачив подругу, яка мирно спала, скрутившись калачиком…

Розділ 13

Делея прокинулась дуже рано і навшпиньки, намагаючись не розбудити, пішла. Після вчорашнього дощового дня ранок обіцяв чудову сонячну погоду. На душі так само світилось і гріло. Я солодко потягнувся і визирнув у вікно.

— Зуфаре! — радісно гукнув я, побачивши друга недалеко від будинку.

Товариш, незважаючи на погоду, кожного ранку бігав купатися у Верхньому Озері.

— Зуфаре!

Упевнений, що друг почув, але чомусь не обізвався, я швидко накинув плащ і чкурнув на вулицю. Тим більше, що мав хорошу звістку про Делею.

— Привіт, Зуфаре! — задоволено шкірився я.

Усмішка швидко сповзла з обличчя, товариш зустрів так холодно, що здалося, вернакійська зима скрипучими морозами увірвалася до Шанталії і замела усе довкола.

— Щось трапилось? — завмер здивовано я.

Зуфар уже відкрив рота, щоб відповісти, але передумав. Оливкова шкіра друга незвично розрум’янилась чи то від бігу, чи від роздратування. Похмура фігура товариша мовчки минула мене.

Ошелешений, я спостерігав, як замашним бігом віддаляється юнак.

— Зуфаре! — крикнув, але безрезультатно.

Нічого не розуміючи, я розгублено наздогнав друга:

— Відчуваю, що можу нарватися на грубість, але, Зуфаре, що трапилось?

Юнак різко зупинився, скинув руку із плеча:

— Я все бачив, — похмуро, навіть з докором відповів він.

— Що бачив?

— Я бачив, як Делея виходила сьогодні вранці від тебе, — майже по складах прохрипів Зуфар.

Я хотів розсміятися і з полегшенням зітхнути, але, дивлячись в застиглі очі товариша, промовчав.

— Ти знав, що вона подобається мені, — продовжив Зуфар, — знав і все одно… Чому ж просто не сказав, а ось так потайки, я б відступився.

Ніколи я ще не бачив Зуфара таким розлюченим, ніколи ще в його очах не було стільки холоду.

— Зупинись, друже, — перебив я. — Не думав, що прийдеться говорити подібне, але це не те, що ти подумав. Делея ночувала в мене, але…

На обличчі друга затанцювали м’язи на вилицях. Відчував, ще слово — і отримаю в пику, але я не замовкав:

— Делея все розповіла. Вона не має ніякого стосунку до жерців.

— Я так ніколи й не думав, — буркнув товариш.

— Добре ж ти вмієш приховувати почуття, — намагався пожартувати я, але Зуфар не сміявся.