Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

Зуфар зблід, а в мене неприємно занило в животі.

— А якщо поговорити з дівчиною? Не вірю, що цьому немає пояснення, — не вгамовувався Зуфар.

— Мені теж не хочеться, щоб Делея була причетною до зради, адже це я привіз її до Університету. Але в таких справах потрібно відкидати емоції i мислити тверезо. Тепер ми знаємо, що є ще й третій зрадник i, схоже, він грає у трійці не останню роль. Тепер потрібно бути дуже обачними i жодним чином не виказати підозр щодо Спока i Делеї. Відстежуючи їх, доберемось і до невидимки. Лякаючи їх, злякаємо i його.

Нарешті заговорив Радо:

— Я знаю, що ви здружились з дівчиною. Знаю, що все це неприємно i важко. Але інакше не можна. Ви повинні i далі підтримувати з Делеєю зв’язок. Можливо, щось i проясниться.

— Стосовно вашої задумки… — перебив Каро, — поки що це неможливо. Ми не можемо нічим наполохати змовників. Якщо відішлемо Спока, це може викликати підозру. А Орден Охоронців має свій план.

— Я хочу, щоб ви були обережними, хлопці, — дід пильно зиркнув, ніби пересвідчувався, що ми дослухаємося до поради. — Не знаю, що відомо жерцям про тебе, Айхо. Та боюсь, що мотузка в Озері була не випадковою. Потрібно підсилити охорону Сімох. Відчуваю, що змовники затівають недобре.

Тієї ночі ми з Зуфаром залишились ночувати в Радо. Добре, що зняли заборону вільного пересування i товаришу не потрібно було повертатися в Клас. А Делея так i не прийшла. Каро i дід були впевненими, що це якось пов’язане зі змовниками. Та я відчував, що єдиною причиною цьому був лише я.

Дідові Делея пояснила свою відсутність вночі тим, що святкувала з однокласниками Свято Рівнодення. Правиця i справді гуляла до ранку, але білявку ніхто не бачив.

Пройшло п’ять днів, але Делея ні разу не з’явилася у Майстра Спока. Вона уникала мене, i якщо випадково зустрічала на університетському дворику, робила вигляд, що не помічає. А я розривався навпіл від пекучого відчуття провини i назріваючої зневаги та презирства. Та виходило, що по-справжньому не відчував ні того, ні іншого і підсвідомо сам уникав білявки, хоча повинен був стежити.

Давно минула лагідна шанталійська осінь. На зміну прийшла дощова зима. Сніг випадав тут рідко, та й майже завжди з дощем. Я вдивлявся у низьке заплакане небо, а бачив білосніжні замети рідної Вернакії. Відчував свіжий аромат морозяного Хрестового Лісу.

Якраз повертався від Майстра Спока додому, та раптом згадав, що не зачинив клітки коломарів. Повертатися не хотілось. Неприємний колючий дощ підганяв швидше до теплої хати. Але залишити тварин відчиненими на ніч не міг, щоб не внадились хижаки. Через не хочу я повернув назад, кутаючись у подарований Астрою хутряний плащ.

Сутеніло. Щоб скоротити дорогу, я пішов через закинуті старі стайні. Дощ ставав усе настирнішим, і я поспішав. Глиняний ґрунт, висушений за довге шанталійське літо i теплу осінь, спрагло всмоктував прохолодну вологу і дуже швидко перетворювався на слизьке в’язке болото. Уже минувши загони з драхами, я послизнувся i, як підстрелений птах, розмахуючи незграбно руками, гепнувся на землю. Мокра грязюка неприємними потічками заповзла за пазуху.

Лаючи про себе клятий нескінченний дощ, не встиг піднятися, як почув підозрілий шелест. На фоні вибіленої стіни промайнув темний силует, намагаючись залишатись непомітним. Забувши про холод і калюжу, я ще більше втиснувся в багнюку. Швидкі сутінки i дощ майстерно переплітались і, як невдаха-художник, замальовували довкола усе чорним. Я гарячково вдивлявся в темінь, що невблаганно насувалась, боявся загубити дивного перехожого.

Фігура, здається, приросла до стіни, вона вичікувала. Але що? Чи кого? «Ось він, третій шпигун!» — блискавкою промайнула думка. Дочекались, доки піду, щоб нарешті зустрітися із зв’язківцем. Чорний силует, закутаний у плащ, ворухнувся, визирнув з-за кутка i знову прикипів до стіни. Тут надто далеко… Ніяк не розгледіти обличчя змовника. Але цього разу я тебе не випущу!

По вуха у болоті я, наче ящірка, переповз до триколісної тачки, що самотньо мокла під дощем. За нею легко сховатися, а в разі чого можна перебігти до відчиненого хлівчика з інвентарем. Там я вже точно роздивлюся «невидимку».

Темна фігура ожила. Знову визирнула з-за кутка i, коли повернула голову в мій бік, я впізнав гострі, наче висічені зі смарагду, вилиці Заро. Очі юнака, як у хижака, блиснули в темноті, i я відчув щось схоже на суміш страху i радості. Ну ось ти й попався!

Отже, Заро — вожак славнозвісної трійці!

Перше, що хотілось зробити, — це вискочити зі схованки i накинутись на зрадника. Але в цей момент Заро махнув комусь рукою. Тільки зараз за товстим стовбуром столітнього засохлого яса я помітив ще одну фігуру, яка відповіла помахом руки.

«Не може бути!» — промайнуло в голові.

Невже крім Заро ще хтось примкнув до зрадників?! Могутня статура, що тиснулась до дерева, точно не належала сухореброму зіщуленому Споку. Я відчув, як волосся настовбурчилось, наче шерсть у звіра, готового до нападу. Добре придивившись, упевнився, що за деревом ховається Хамар. Але коли між Заро i Хамаром з’явився третій силует, мене охопили відчай i паніка! Здавалося, що зараз з’являться усі дванадцять спудеїв Правиці, які й виявляться тими невловимими шпигунами жерців.

Невисока фігура, що наближалась, могла належати Майстру Споку, якби крізь темінь i дощ я не розгледів довге біляве волосся, що вибивалося з-під накидки. Неприємні дрижаки пробіглися по шкірі. Як не хотілось вірити, що подруга причетна до шпигунів, та зараз усе підтвердиться.