Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк
— Гайда до наших! — повернув до реальності радісний крик Анака.
— Хлопці, сюди! — махали руками з натовпу веселуни Езлі i Неракан.
Бачити Правицю хотілось найменше. Але варто перевірити, чи всі прийшли на свято. Можливо, зрадник має більш важливі справи?
— А він що тут забув? — як завжди «привітно» зустрів Заро.
— Годі вам, — втрутився Даклар. — Не псуйте свята! Ми завжди раді тобі, Айхо, — благородство доломарта не просто підкуповувало, воно тепер навіть лякало. Усвідомлювати, що перед тобою стоїть нащадок Королів Сарта, було якось моторошно.
— Дякую, — видавив я.
Трійця незадоволено покосилась, але облишила в спокої.
— Ти не з Делеєю? — спитав Даклар.
— Вона з Зуфаром.
Згадувати про білявку не хотілось.
— А, зрозуміло. Просто хвилююсь, щоб трійця знову нічого їй не заподіяла, — наче виправдовувався юнак.
— Вона не пропаде, — процідив я крізь зуби.
— Підеш з нами в Озеро? — змінив тему Даклар.
— В Озеро? — поморщився я, уявивши, якою холодною в цю пору є вода.
Доломарт усміхнувся:
— Це традиція Правиці. На Свято Сонцестояння востаннє у році зануритись у священні води.
— Але я вже не Правиця.
— Колишніх спудеїв в Правиці не буває, — безапеляційно мовив юнак, i я чомусь зрозумів, що лізти в холодну воду таки доведеться.
Натовп радісно загув. На середину містка, що обручем перекинувся через Озеро, вже вийшли Заро, Хамар i Вакас. Трійця, як завжди, хотіла бути першою. До них наввипередки підбігли нерозлучні Езлі i Неракан.
— Ходімо! — підштовхнув Даклар.
Я озирнувся невідомо для чого, наче шукаючи останню можливість відмовитись.
— Давайте швидше, хлопці, а то знову будемо останні, — вигукнув Санні, підганяючи Ортаха i Анака.
Останніми на місток зайшли Даклар з товаришами Феноєм та Евратоном і я. Отже, Правиця зібралась уся, крім Делеї.
Згадавши про білявку, одразу ж захотілось з головою пірнути в холодну воду.
Юнаки з веселим галасом один за одним кидались з містка, розбризкуючи, як молоде вино, святкове плесо. Я рвучко роздягнувся. Ноги рішуче підвели до краю i вже майже зробив крок вперед, коли серед кучугури одежі помітив кутик жовтуватого конверта, що необережно вибився з-під чиєїсь сорочки. Що?! Невже послання жерців?!
Я з легкістю міг би скористатись метушнею i непомітно витягнути папір. Але несподіваний поштовх у спину змусив сторчголов шубовснутись у холоднюче Верхнє Озеро. Здавалось, що пірнув не у воду, а у величезну палаючу піч. Шкіру обпекло. Я виринув i, ще не зовсім прийшовши до тями, жадібно вдихнув повітря. Вогонь потрохи затихав, i вода нарешті огорнула тіло приємною свіжістю. Затримуватись надовго я наміру не мав. Потрібно гребти до берега, ось i Феной уже обтирається на суші.
Щойно я зробив декілька рухів вперед, як відчув дивний дискомфорт у нозі. Руки інстинктивно опустились вниз, i я зрозумів, що мене тягне на дно. Вхопивши повітря, я опинився під водою. Праву ногу наче паралізувало. Вона вже починала боліти, i коли нарешті дотягнувся до гомілки, то жахнувся: на ній намертво затяглася мотузка, яка й тягнула донизу. Я пірнув i щосили потягнув на себе зашморг. На мить здалось, що він піддався, але тут же заштопорився, i я остаточно зрозумів — це пастка. Повітря бракувало. Хотілось вдихнути на повні груди. Та єдине, що залишалось, це спуститись по мотузці вниз. І спробувати звільнитись.
Намотуючи на руку смертоносний капкан, я нарешті наштовхнувся на підступний вузол, надійно зав’язаний за порослу бурим мохнатинням корчомаху. Ввіп’явшись зубами в солонуваті волокна, я вже розумів, це кінець. У голові паморочилось, перед очима блиснуло недовге життя. «Ось i все», — встигло промайнути в думках. І світло згасло.
Напевне минула ціла вічність, але я нарешті вдихнув, i груди наповнило життєдайне повітря. Очі засліпило світло, вуха заклало від гучних голосів натовпу.
— Живий??! — чув я невідь-звідки стривожений крик Зуфара.
Я спрагло хапав ротом кисень і марно намагався роздивитися щось довкола. Бліді мерехтливі кола застелили погляд.
— Живий, — відповів за мене друг, якого я так i не бачив, але відчував, як хтось тягне на берег.
Лише коли відчув під спиною тверду землю, зрозумів, що можу спокійно заплющити очі. Вже не потону.
Розділ 11Я чув, як поруч мирно потріскує вогонь, запах свіжої деревної смоли приємно лоскотав ніс. Було тепло i затишно. Хотілося знову заплющити очі й поринути у блаженство спокійного безтурботного сну. Але раптом згадалось усе, що трапилось, i я, як обпечений, схопився з постелі і опинився лицем в лице з Делеєю.
— Ти? — наче від примари відсахнувся.
— Все гаразд, Айхо. Це ж я, — усміхнулась дівчина, турботливо заглядаючи блискучими очима в мої.
— Що ти тут робиш? — гаркнув я, вирвавши руку, яку, поки спав, тримала Делея.
