Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

Але те, що відбувалось далі, змусило заціпеніти. Дві високі чоловічі фігури вискочили зі схованок i, наче каркари, налетіли на тендітну білявку. Заро долонею затиснув дівчині рота, а Хамар уже обв’язував її мотузками. Нарешті схаменувшись, я стрілою кинувся на допомогу. Кулак з ходу зацідив Заро прямо в пику. Від несподіванки той випустив Делею, вхопився за підбите око, а Хамар ще якийсь час не міг зрозуміти, звідки я взявся i сам отримав доброго стусана. Але, отямившись, кремезні розлючені однокласники посунули на мене з кулаками.

Хамар вправно підскочив справа, збив з ніг, а Заро тут же навалився i мовчки гамселив. Декілька разів я вивертався i навіть ледве не скинув із себе бевзя, але збоку допомагав кремезний Хамар, i я почав розуміти, що не маю жодного шансу.

Та несподівано просто над нами пролунав такий рев, що мої карателі припинили бійку й ошелешено задерли голову. Очі, залиті дощем, болотом i кров’ю, здається, відмовились служити. Над нами нависла велетенська голова одноокого сапруна, а з його роззявленої зубатої пащі капала липка слина. На спині масивного звіра, наче на граційному анжирі, сиділа Делея. Дівчина трималась за довгі безволосі вуха сапруна, кермуючи ним, як велетенською неповороткою колісницею.

— Якщо не хочете попсувати свої красиві мармизи, — крикнула згори Делея, — залиште Айхо i забирайтесь! Доки не передумала i не наказала звірю відгризти вам кавалок того місця, яким найчастіше думаєте!

Не знаю, що більше справило враження на нападників — незмигне око хижого сапруна, що люто зиркало то на одного, то на другого, чи грізні слова білявки. Але Заро тут же скочив на ноги, а Хамар обережно витягнув вперед розставлені руки, ніби благально застерігав Делею від необдуманого вчинку. Дивно, але завжди говіркі Хамар та Заро зараз мовчки обережно задкували назад.

— Геть! — крикнула Делея, і так голосно, що сапрун аж здригнувся, а ще недавні сміливці, послизаючись на розм’яклій землі, пустилися навтьоки.

Веселий сміх дівчини, недоречний у холодному в’язкому мороці, дзвіночками розсипався навколо. Делея лагідно погладила звіра по жорсткій шкірі і легко зіскочила на землю.

— Вставай, — протягнула руку.

Брудна мокра долоня лягла в теплу біленьку.

— Що ти тут робила? — похмуро бовкнув замість того, щоб подякувати.

— Я ж не питаю, що робив тут ти?

Ми стояли один напроти одного і нічого путнього не могли сказати. Делея все ще тримала за руку, і я відчував легке тремтіння, хоча, можливо, від холоду, бо ми обоє промокли до нитки.

Подруга різко вивільнила долоню.

— Дійдеш додому? — в голосі задзвеніли металічні нотки. Я кивнув. І вже дивився вслід подрузі, яка швидко зникла у дощовому померкові. Тільки зараз відчув, як ниє, пече і болить усе тіло. Хотів витерти з обличчя залишки бруду, але тільки скривився. Добряче ж мене відлупцювали.

Накульгуючи, я плівся до будиночка, але не переставав думати про те, що сталося. Вже забув про Заро і Хамара. Зрозуміло, що їхня витівка не мала ніякого стосунку до змовників. Вони, як завжди, не залишали думки позбиткуватись над Делеєю. Але Делея! Що все ж таки вона робила в такий пізній час у стайнях? Невже прийшла зустрітись зі Споком. Але чому? Чому вона вже вдруге рятує мене, якщо прислуговує жерцям? І на Озері, і сьогодні… Але якою байдужою вона була, як ніколи! Хоча, після всього, що я їй наговорив, могла б залишити під кулаками дорогих однокласників. Нічого не розумію! Все, досить! Зараз же піду до Делеї і все з’ясую, раз і назавжди! І будь що буде!

У вікнах будиночка діда горіло жовтаве світло. І на верхньому поверсі у кімнатці Делеї також. Отже, дівчина вже вдома. Тільки б не наштовхнутися на Радо.

Я обережно відчинив двері. У каміні тихенько потріскував вогонь. На кріслі-гойдалці сидів дідусь, простягнувши ближче до вогню ноги. Радо спав.

«Хух…» — з полегшенням видихнув я. І тихенько чкурнув до сходів, намагаючись ступати якомога тихіше.

Двері у кімнату Делеї я теж відчинив обережно, і коли увійшов, то дівчина все ще продовжувала щось писати. Вона, здається, не чула, що я тут.

— Привіт.

Делея стрепенулася, рвучко встала з-за столу і, перекинувши стільця, глянула на мене переляканими очима.

— Пробач, не хотів тебе налякати. Я прийшов поговорити і… вибачитись, — почав примирливим тоном, але тут же помітив, як дівчина швидко зіжмакала папір і сховала за спиною.

Мене обдало льодяним вітром, хоча в кімнаті було тепло і затишно.

— Що ти робиш? — спитав я, а в голові вже крутилися жахливі думки, не даючи й шансу дівчині на виправдання.

Розгублена білявка мовчала і все міцніше стискала кулаки, з яких стирчав недописаний лист.

— Делеє, що це? — промимрив я.

— Це тебе не стосується, — приречено мовила подруга.

— Для кого цей лист? Адже тобі немає кому писати…

Делея глянула так, наче я був найбільший її ворог.

— Айхо, іди геть. І забудь про все, що бачив.

— Я не можу!

— Але чому? Чому ви всі не можете залишити мене в спокої?!

— Хто усі? Хто усі, Делеє?