Місячний син. - Черкащенко Дарія

- Треба про все доповісти Станісу. Тільки, - батько обернувся на двері кімнати Лінари, - її не можна залишати. З тобою точно все гаразд? - Він недовірливо окинув мене поглядом.

- Так. 

- Добре. Але все ж таки, віддай мені, свою зброю. 

Я покірно відстебнув пояс із клинками, вийняв усі заховані ножі. Батько поповнив свій арсенал, пристібаючи пояс на себе, та ховаючи ножі. Потім постукав у кімнату до Лінари. За дверима пролунав короткий переляканий писк. 

- Леді Лінара, це я Тарел. Вибачте, що налякав. Я можу увійти?

У відповідь ми почули боязкий, все ще зляканий дозвіл. Батько сам увійшов до кімнати, велів мені залишатися тут. Зачинені двері не заважали мені чути, як Тарел ще раз перепросив перед дівчиною, коротко пояснив, що сталося за дверима - тобто сповістив про моє повернення, і двома словами, пояснив, що мені було погано, але тепер все в порядку. Потім була ввічлива пауза, на схвильовані зітхання Лінари, після якої Тарел попросив дівчину сходити разом з ними до батька, щоб вони могли доповісти йому про те, що сталося, вже з усіма подробицями.

Батько першим вийшов із кімнати, слідом вийшла Лінара, радісно посміхаючись мені. Темні тіні під очима дівчини свідчили, що вона теж не спала цієї ночі. Невже вона так сильно переживала? Так само Лінара була без звичайного макіяжу, в скромній чорній сукні, а не укладене в зачіску волосся вільними локонами спадало на плечі. Але, попри все це, вона, як і раніше, була красива. Дівчина переступила з ноги на ногу, декілька разів пальцями смикнула спідницю, явно борючись з бажанням підійти ближче. Впевнений, якби не Тарел, вона б не стрималася. До того ж батько постійно знаходився між нами, побоюючись, раптом заклинання знову спрацює і я нападу на дівчину. 

- Ти як себе почуваєш? - скромно опустивши очі до підлоги, поцікавилася Лінара. 

- Добре, - насилу змальовуючи перед батьком незворушність, відповів я. – Дякую за занепокоєння, леді Лінара. 

Батько посміхнувся куточком рота, спостерігаючи за нами. А ось Ліні моя відповідь не сподобалася, вона різко перестала бентежитися, гордо скинула підборіддя, і сама рушила коридором вперед. Не обертаючись, суворо кинула нам: 

- Ну чого стоїте? Ви ж хотіли поговорити з моїм батьком! 

І що я знову зробив не так? Напевно, ця дівчина ніколи не припинить мене дивувати.

У приймальні перед кабінетом Станіса Талеона нас зустрів його помічник, худий як тріска та абсолютно лисий чоловік похилого віку. Він був невисокий, але на оточуючих дивився, наче зверхньо, ​​суворо хмурячись, зводячи над переніссям рідкі сиві брови. Також там знаходилися вірні охоронці-близнюки. З появою Тарела, вони відразу схопилися з дивана, витягаючись по струнці смирно, і шанобливо схиляючи голову перед ним. Батько схвально кивнув, дозволивши братам сісти назад, а потім звернувся до помічника Станіса з проханням пустити нас до нього. Помічник затявся, почав мовити нам про неймовірно сильну зайнятість лорда, але рішучий і холодний погляд Тарела швидко переконав його доповісти про наш прихід. Як і очікувалося, Станіс погодився на зустріч, наказавши негайно нас запросити. Але перш ніж увійти, батько звернувся до Лінари з несподіваним для неї проханням: 

- Леді Лінара, я змушений просити вас залишитися тут. 

- Але чому? - по-дитячому обурилася дівчина. - Ви ж обіцяли, що я дізнаюся про всі подробиці. 

- Дізнаєтесь. Але потім. Батько сам розповість вам усе, що вважатиме за потрібне. 

- Так не чесно, завжди зі мною так, як із маленькою! - Лінара продовжувала вередувати, залишалося тільки ніжками від злості затупати й буде точно як малолітня дочка Марко, коли та не хотіла вирушати спати.

– Не варто так думати, – спокійно відповів мій батько, мудро не звертаючи уваги на її примхи. – Кожна людина має право на секрети. Прошу вас, залиштеся. 

- Гаразд, - неохоче здалася Лінара. Різко розвернувшись на підборах, пройшла до вільного крісла.

Я з батьком нарешті увійшов до кабінету лорда Станіса Талеона, щільно зачинивши за собою важкі дубові двері. Кімната була невелика. Ліворуч від входу розташовувалося вікно, з обох боків прикрашене важкими темними шторами. Праву стіну приховував стелаж із різними книгами та сувоями. Посередині кімнати, на світлій дерев'яній підлозі, стояв робочий стіл. Станіс сидів за ним у широкому м'якому кріслі, з високою спинкою, а за ним, на всю стіну, висіла карта міста Горіхо та найближчих околиць. Карта була суцільно втикана маленькими паперовими прапорцями різних кольорів. Я зацікавлено придивився до них, але зрозуміти, що вони означають не зміг.

При нашій появі Станіс Талеон відразу відклав у бік папери, які читав, оглянув нас тривожним поглядом. Коротко обмінявся привітаннями та запропонував сісти. Коли ми зайняли менш розкішні крісла перед столом лорда, він відразу перейшов до справи: 

- Знову щось трапилося? - дивлячись на Тарела, спитав він. 

- Так. Як ви вже знаєте, у Роні були невеликі проблеми, і він за потребою відлучався до лісу. Так от там він зустрів Демовента... 

- Вибачте, що перебиваю вас, але хотілося б уточнити, чи ви говорите про того самого Демовента? Про друга лорда Оіна Картауда?

– Саме про нього. 

- Не може бути! – здивувався Станіс. – Він же зараз у замку. Лорд Оін та Демовент мої почесні гості.